Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

Перед виходом із квартири Віктор зателефонував Григору й переконався, що той удома. Він не став сідати за кермо й викликав таксі. Спочатку заїхав до супермаркету «Wine Time» по якесь дешеве пійло (Григір давно забув про перебірливість), але подумав, що, напевно, доведеться пити разом із Мовчаном, і зупинив вибір на 0,7-літровій пляшці віскі «Jack Daniel’s». Розрахувавшись на касі, Віктор вирушив на лівий берег Рівного до багатоповерхівки неподалік Луцького кільця, де в занедбаній двокімнатній квартирі скнів його колишній однокласник. Григір зустрів Віктора з виразом настороженого здивування на обличчі, але зм’якшився, побачивши в його руках пакунок із Jack’ом. Віктор Грозан, не роззуваючись, подався на кухню, поставив коробку на стіл, поклав на неї руку, проте відкривати не став.

— Ти знаєш, що таке етилхлорид? — запитав він.

— Хлоретан, — сказав Григір.

— Ні, етилхлорид, — заперечив Віктор.

— Та, звісно, знаю, — махнув зморшкуватою рукою анестезіолог. — Це одне й те саме.

Віктор не прибирав руки з коробки.

— Зможеш дістати?

— Нащо тобі?

Грозан, не зводячи очей із Мовчанового обличчя, помовчав, а потім повторив запитання:

— Зможеш дістати?

Григір, криво всміхнувшись, кивнув.

— Зможу.

— Тоді вважай, що ми квити.

Віктор опустився на табурет і почав відкривати коробку.

62

Упродовж ночі з неділі на понеділок холодний фронт відповз на північ. Дощ ущух невдовзі після світанку, а перед обідом хмари розступилися, і температура різко підскочила. Стало майже по-літньому спекотно.

За чверть до третьої Марк вийшов на вулицю та вмостився на лаві навпроти під’їзду. У Соні було сім уроків, і за кілька хвилин вона мусила повертатися зі школи. Невдовзі з-за рогу з’явилася худорлява постать дівчини. Побачивши Марка, вона ніяк не відреагувала, проте, наблизившись до лави, зупинилася.

— Ти як? — замість привітання почав Марк. Соня мала такий вигляд, наче всю ніч не спала: під очима — темні кола, волосся — немите, очі — ніби олов’яні.

На запитання дівчина не відповіла, натомість промовила:

— У школі сказали, ти більше не повернешся.

Хлопчак смикнув плечима.

— Ну, так. А що?

— А оцінки?

— Так поставлять. Контрольні потім напишу, типу, індивідуально.

За Марковою спиною тихо пілікнув домофон, і ще до того, як двері під’їзду відчинилися, Соня сполохано сіпнулася. Її вилиці напружилися, а очі метнулися до входу в будинок. Марк озирнувся. На ґанок вийшов їхній сусід із п’ятого поверху. У правій руці він тримав ключі від машини, в лівій — кілька пластикових папок, плечем притискав до вуха телефон. Не глянувши на підлітків, чоловік попрямував до гаражів.

— Ти чого? — Марк повернув голову до дівчини.

Соня знову проігнорувала запитання.

— Перейдеш до іншої школи? — Її вилиці розслабилися; дівчина проводжала поглядом сусіда.

Хлопчак пригадав розмову з мамою та вже розтулив рота, намірившись буркнути «ага, до п’ятої», коли раптом, схаменувшись, сердито пирхнув.

— Я ж тобі говорив уже: до вересня мене тут не буде. — Соня мовчала, тому він додав: — Я на тебе чекав.

— Я зрозуміла.

Марк закинув голову, зиркнув на десятий поверх.

— Ти була там учора?

Дівчина вирішила, що це чергове прохідне запитання, й відповіла майже недбало:

— Ні. Вчора не заходила.

Марк насупився.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Але я бачив тебе.

Соня заніміла. Риси її обличчя ніби зависли в повітрі. Вона перепитала:

— За ліфтом?

— Ага.

Дівчина замотала головою.

— Мене там не було.

Марк зрозумів, що Соня не жартує, і продовжував мовчазно супитися, намагаючись відновити у пам’яті, що саме він помітив із вершини хребта.

— Ти гониш! — вирячилася дівчина. — Кого ти там бачив? Там була я? Ти серйозно?

Хлопчак поводив у повітрі руками.

— Та ні… не знаю. Я видерся на хребет, що праворуч від будинку, дійшов до вершини. Там за ним пустеля, якісь наче випалені землі. Сам хребет майже прямовисно обривається, але, думаю, спуститися десь можна. Потім я сів відпочити й оглянувся назад, і мені здалося, нібито хтось стоїть під деревом, під дубом, і дивиться на мене. Але я не впевнений, може, просто приверзлося. Коли взяв бінокль, то вже нікого не побачив.

Соня відвела погляд, обмірковуючи почуте.

— Чувак, мене там не було.

— То мені здалося. Я без окулярів був.

Вони помовчали.

— Добре, тоді я пішла, — мовила Соня.

— Зачекай, — попросив Марк. — Ти питала у матері про Анну Ярмуш?

— Питала, але вона, мабуть, забула.

Хлопець розчаровано зітхнув.

— Нагадаєш?

— Скажу сьогодні.

— Тільки не забудь!

— Добре.

63

Упродовж наступних двох днів Марк вирушав до світу за ліфтом не раніше ніж друга пополудні. Причин було дві. Перша: хлопець відчув, що Арсен щось запідозрив. Дід нічого не говорив, однак чуття підказувало Маркові, що його тривалі зникнення насторожили старого. У неділю ввечері, коли хлопчак — у пилюці, з обдертими долонями та жахливо обвітреним обличчям — повернувся з вилазки в гори, Арсен не поставив жодного запитання, але, зустрівши онука, роздивлявся його так, наче Марк побував на навколоземній орбіті. Воно й недивно: надворі періщив холодний дощ, а хлопцеве лице аж пашіло жаром. У вівторок зовсім розпогодилось, але Марк більше не хотів випробовувати дідову проникливість чи батькове терпіння та вирішив скоротити вдвічі час, який проводив по той бік ліфта. Друга причина — це домовленість із Яною про те, що щодня до обіду Марк готуватиметься до підсумкових контрольних з алгебри і геометрії. Задачі на тригонометричні тотожності, формули доповнення, квадратний тричлен, розкладання тричлена на лінійні множники, розв’язування рівнянь, що зводяться до квадратних… Хлопчак тим не надто переймався, бо заняття забирали зовсім мало часу. Йому вдавалося закінчувати вправи до полудня, після чого протягом двох годин він потай від діда рубався в «Героїв» або читав інтернет-статті про розведення кролів.

У середу, 13 квітня, Марк марудився із черговою нуднуватою темою з геометрії — значення тригонометричних функцій для кутів 30°, 45°, 60°. Він упорався з усіма вправами задовго до обіду, проте поніс показувати їх дідові лише після першої. Пообідавши, хлопчак неквапом одягнувся та почав узуватися. Арсен сидів у вітальні й читав. Не встаючи з крісла, чоловік озвався до онука:

— Ти куди?

Марк надав голосу якомога більш байдужого відтінку.

— Гуляти.

— Добре. — І жодного слова більше.

У коридорі стояло дзеркало, в якому хлопчак міг бачити Арсена. Відповідаючи, дід навіть не підняв голови, проте щойно за Марком зачинилися вхідні двері, чоловік підвівся та подався на балкон. Став спостерігати за виходом із під’їзду.

Арсен прочекав хвилину й переконався, що онук із будинку не вийшов.