Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Телефон не дзвонив. Мокк пішов до свого кабінету й приніс звідти шахівницю й книжку «Шахові загадки» Юбербрандта. Розставив фігури й почав розігрувати партію Шмідт проти Гартлауба з 1899 року. Та пригадав, що він її уже розігрував минулої ночі й що жодних загадок там немає. Змахнув рукою, і фігури розсипалися по підлозі.

Мокк підвівся й обійшов стіл. Підійшов до ялинки й запалив усі свічки. Сів, налив собі кави й поколупав виделкою пряник. За мить приніс із кабінету останні течки, узяті з дому Гоккерманна. Відкривав їх по черзі й намагався переглядати їхній вміст. Він не міг сказати, що там було, але інстинктивно відчував, що там не було нічого важливого. Переглядаючи їх, відчував на собі іронічні погляди Гоккерманна й Інґе Ґензеріх, коли пояснював Ервінові, що вибачення є прелюдією до перепросин. За цю думку він схопився гарячково. Підвівся і з чашкою в руках рушив навколо столу.

«Я не можу просити в Інґе пробачення. А чи можу я просити пробачення в Софі?»

Він глянув на телефон, підійшов до нього, повернувся до столу, закурив цигарку й знову сів. Раптом встав і рвучко підніс слухавку. Майже наосліп набрав номер Мюльгауза.

— Доброго вечора, пане кримінальний директоре, — проказав він, почувши характерне пахкання люльки й протяжне «алло». — Я хотів би привітати вас і вашу родину зі святами й побажати всього найкращого.

— Дякую, взаємно, — почув він у відповідь і уявив собі, як його шеф дивиться на порожнє місце за столом, там, де довгі роки сидів його син Якоб.

— Пане кримінальний директоре, — Мокк відчув, як йому стискається горло, — я хотів би привітати з Різдвом мою дружину. Ви не могли б мені дати берлінський номер Кнюфера?

— Звичайно, зачекайте хвилинку… Ось він: 5436. Скажіть йому, щоб він мені подзвонив. Я про нього зовсім забув і не знаю, як він там…

Мокк подякував і поклав трубку. Горло стиснуло ще сильніше, коли він просив телефоніста з’єднати його з берлінським номером 5436. Тоді поклав слухавку й чекав, доки його з’єднають. Минали хвилини, він сидів і курив. Зі свічок на ялинці капав віск. Мокк втупився в телефонний апарат. За чверть години слухавка підстрибнула на важелях і пролунав різкий дзвінок. Мокк вичікував. Після третього дзвінка підняв трубку. Голос у трубці належав літній жінці, яка або плакала, або була п’яна.

— Добрий вечір, пані, — голосно закричав Мокк, — я колега Райнера Кнюфера, хотів би привітати його зі святами. Ви не могли б його покликати?

— Не можу, — жінка, вочевидь, плакала. — Він помер. Не повернувся з Вісбадена. Хтось убив його там. Минулої п’ятниці. Скрутив йому голову, зламав хребта…

Жінка розридалася й поклала трубку. Ця інформація заінтригувала Мокка. На картці паперу написав «24 грудня = субота». Тоді пересвідчився, що минула п’ятниця, про яку говорила жінка, припадала на 16 грудня. Тепер все співпадало. Тремтячими руками він розв’язав течку, у якій Гоккерманн зберігав рахунки й планував витрати. Серед паперів знайшов залізничний квиток Вісбаден-Бреслау з датою 16 грудня. Мокк скрикнув від радості.

— Ось ще один доказ проти тебе, сучий ти сину.

Мокк почав аналізувати інформацію про Кнюфера з іншої точки зору. Півхвилинної розмови вистачило, щоб він більше не питав ні про що. Остання людина, яка бачила Софі, лежить у труні. Радість згасла.

«Загинув ангел-охоронець Софі, — подумав він. — Пропала й вона сама. Немає Софі, немає болю».

Знову подзвонив телефон. Мокк підняв слухавку. У слухавці почувся добре знайомий голос:

— Ваша дружина. Щось дуже погане.

— Що погане діється з нею?! Вона жива?! — закричав Мокк.

— Жива, але робить щось дуже погане. Підвал у будинку на Бріґер-штрасе, 4.

— Хто, до дідька, говорить?!

— Курт Смолож.

Бреслау,

24 грудня,

п’ята година пополудні

Будинок номер 4 на Бріґер-штрасе мали ремонтувати. Сходи загрожували ось-ось обвалитися, дах протікав, каналізація вічно забивалася, а рідко чищені комини спричиняли вибухи сажі в убогих двокімнатних помешканнях. Прийнявши рішення про ремонт будинку, власник своїм коштом виселив мешканців і так витратився, що вирішив розпочати ремонтні роботи лише після Нового року. Тим часом квартири вподобали щурі й місцеві голодранці, які із шаленою радістю позбавляли шибок кам’яничні вікна.

У цей передріздвяний вечір на обгородженій території будівлі не було ані місцевих лобуряк, ані сторожа. Отож Мокк без проблем дістався темної брами. В одній руці він тримав вальтера, а в іншій ліхтар. Ліхтаря він не запалював, призвичаюючись до темряви. Це теж вдалося йому без зайвих зусиль. Ліворуч він побачив вхід до підвалу. Двері ледь заскрипіли. Мокк повільно спускався сходами. Йому довелося запалити ліхтар. Яскравий промінь світла вихопив з мороку коридору розбиті й повиламувані двері до підвальних приміщень. Він увійшов до одного з них. У ніс йому вдарив сморід