Читати книгу - "Тихий Дін"

Молитва під час наскоку.

* *

Пречиста владичиця, свята богородиця і господь наш Ісус Христос. Благослови, господи, у наскок ідучи, раба божого і товаришів моїх, котрі зі мною є, хмарою обгорни, небесним, святим, кам'яним твоїм градом захисти. Святий Дмитро Сослуцький, захисти мене раба божого і товаришів моїх на всі чотири боки, лихим людям не стріляти, ні рогатиною колоти, і ні бердишем сікти ні колоти, ні обухом прибити, ні сокирою рубати, ні шаблею сікти, ні колоти; ні ножем не колоти, і не різати; не старому і не малому, і не смаглявому, і не чорному; ні єретк-кові, ні ворожбитові, ані всякому— чародієві. Все тепер переді мною, рабом божим, посиротілим і судним. На морі, на океані, на острові Буяні стоїть стовп залізний. На тому стовпі — муж залізний підпершися посохом залізним і наказує він залізу, булатові і синій цині, оливу і всякому стрільцеві: "піди ти, залізо, у свою матір-землю від раба божого і товаришів моїх і коня мого мимо. Стріла древокілкова в ліс, а перо в свою матір-птицю, а клей у рибу. Захисти мене, раба божого, золотим щитом від рубання від кулі, від гарматного бою, ядра й рогатини, і ножа. Буде тіло моє міцніш за панцир. Амінь.

Повезли козаки під натільними сорочками переписані молитви. В'язали їх до шнурків до ''материнського благословення, до вузликів із щипкою рідної землі, та смерть клеймила й тих, хто возив з собою молитви.

Трупами тліли на полях Галичини і Східньої Прусії, в Карпатах і Румунії, — скрізь, де бухали заграви війни і лягав копитний слід козацьких коней.

1

Поливайка.

2

Десь позаду в сірім слизуватім тумані залишився довгий шлях від Маньково-Калитвінської слободи до містечка Рад-зивілова. Намагався Григорій згадати проїхану дорогу, та нічого виразного не виходило; червоні станційні будівлі, татакливі під хисткою підлогою колеса вагонів, запах кінського гною та сіна, безконечні нитки рейок, що стікали з-під паротяга, дим, що мимоходом заглядав у двері вагонів, вусата морда жандарма на плятформі чи то у Воро-. нежі, чи то в Києві.

На полустанку, де вивантажувались, товпились офіцери і якісь у сірих свитках голені люди, що розмовляли чужою,

3

Кожна станиця має свою прозивну. Вешенська—кобелі.

4

На майдані сірий густішав натовп. В лавах коні, козацька справа, мундири з різними номерами наплічників. На голову вищі за армійців-козаків, мов ті гуси голяндські серед-низькорослої дробини, походжали в блакитних кашкетах отаманці.

Шинок зачинений. Військовий пристав похмурий і заклопотаний. Попід тинами на вулицях святково зодягнені баби. Одне слово в різноликому натовпі: "мобілізація". П'яні, розгарячені обличчя. Тривога передається коням — вереск і бійка, гнівне іржання. Над майданом низько повисла курява, по майдану порожні пляшки казьонки, папірці г дешевих цукерків.

Петро вів за повід засідланого коня. Коло церковного муру здоровезний, чорний отаманець, застібаючи необсяжні сині шаравари, скирить рота в білозубій усмішці, коло нього сіренькою перепілкою чечекає опецькувата козачка,— чи то жінка, чи то коханка.

— Я тобі за цю курву чортів усиплю! — обіцяє козачка. Вона п'яна, в розпатланих космах лузга з соняхів, розв'язані кінці квітчастого полушалка. Отаманець, затягуючи пасок,

5

Козаки другої черги з хутора Татарського .і околичніх хуторів другого дня, як з дому виступили, ночували на хуторі Єя. Козаки з долішнього кутка хутора держались від ґорішнян окремо. Тому Петро Мелехов, Анікушка, Христоня, Степан Астахов, Томілін Іван і інші стали на одній кватирі.

VII.

Звичайно з горішніх станиць Донецької округи — Єлан-ської, Вешенської, Мигулинської та Казанської — брали козаків до 11—12 армійських козачих полків і до ляйб-ґвардії Отаманського.

1914 року частину призваних на дійсну військову службу козаків Вешенської станиці влили чомусь до третього донського козацького, імени Єрмака Тимофійовича полку що складався цілком з козаків усть-медведицької округи. Серед інших потрапив до третього полку і Митько Коршунов.

Разом § деякими частинами третьої кавалерійської дивізії полк стояв у Вільні. В червні сотні виступили з міста на лунки х).

Горів тьмяний літній день. Текучі хмари табунились на небі, застили сонце. Полк ішов по-походному. Ревла оркестра. Пани офіцери в літніх захисних кашкетах і легких кителях їхали купою. Над ними голубів цигарковий дим.

Обабіч путівця мужики й чепурні баби косили траву, дивились з-під долонів на колони козаків.

Коні помітно потіли. Проміж ногами копичилась жовтувата піна, і легенький — вітрець, що повівав з південного сходу, не сушив поту, а ще й посилював парну задуху.

На півпуті, недалеко від якогось села, до п'ятої сотні приблудилось лоша-стригунець. Воно вихопилося з-за околиці, побачило щільну масу коней і, гогокнувши, поскакало навперейми. Хвіст його, що не втратив ще своєї пухнатости, підносило набік, з-під різьблених, скойок копитів здіймалась сірими пухирями курява і осідала на притолоченій 1 зелені. Воно підскочило до передньої чоти, дуріючи ткнулося мордою в пах вахмістровому коневі. Кінь брикнув, але вдарити не наважився, пожалів,