Читати книгу - "Дух часу"

— Ходи й ти тут, — сказала мати божа до дівчини, що ледво переводила дух.

Марина притулилася до стіни, а мати божа закрила її своєю прозорою шатою.

На порозі тріснуло кінським копитом, мигнуло полум’я розжеврілих очей. Іскри розсипались по хаті, розліталися на всі боки, лише темніли й гасли, як доходили до золотої шати цариці неба.

Дикий крик затряс вуглами хати, затріщав дах, поламалися свічки, а труп піднісся з лавиці.

— Шукай і ти її! — заверещав він на мерця.

І пішов шалений, пекольний танець по хаті. Товклися по всіх кутах, човгалися по землі, дерлися по стінах, переглядали кожду пилину пороху, заглядали в кожду щілину.

А що раз перейшли, то зачинали вдруге, втретє, без кінця й втоми.

Нараз зачала находити на них якась неміч, але се ще більше дразнило їх, і вони ще з більшою злістю товклися і шукали схованої дівчини…

Минула північ.

Когут ударив крилами й запіяв. Скажений регіт завмер на устах чорта, він захитався і розіллявся смердячою мазею, а труп упав у ту мазь надпсованим своїм тілом…

— Виходи! — сказала тоді до дівчини цариця небесна.

Тремтячи, як лист трепети, стала Марина перед лицем Богородиці.

— Не бійся! — каже мати божа. — Він уже стратив над тобою силу, але коли раз мав приступ до твоєї душі, то вона вже не буде спасена.

Як зламана лелія, упала дівчина на землю і з плачем просить матінку божу, аби помилувала її:

— Не відвертай від мене, мати божа, пречистого твого лиця, — молила вона. — А коли мала я у серці пиху чорта, то той гріх спокутую житєм і смертю моєю: лише най буду при тобі, матінко свята!

Дивним, чудовим блеском засіяло лице цариці неба. Промінєм тих блесків задрожали тіні, загоріли зорі, сонцем заяснів світ.

«Житєм і смертю хочеш мені служити, бідна дитино землі!» — залунав голос Богородиці серед небесної тиші.

«Житєм і смертю», понеслося луною в безконечний простір світа. «Житєм і смертю», заспівали всі ангели на небі, заграли всі дзвони на цілій землі, а мати божа приказувала:

— Іди до тих, що тебе породили, проси, аби живцем тебе у трумну поклали та й у широкім полі на розстайній дорозі поховали.

Серед широкого поля стоїть висока могила, а під нею біла, як сніг, рожева, як цвіт, спить молода дівчина.

Зі зложеними навхрест руками, у золотім вінку, з розплетеними, довгими русими косами спить вона твердим, непробудженим сном.

Не чує ні співів, ні музики, не збудить її з твердого сну гарячий поцілуй коханця, не відновлять сльози матері. В обіймах сирої землиці, під білим покривалом легкого пуху спить вона непробуджено.

І спить вона серед німої тишини, лише куряви дрібних, кришталевих голок, ніби сонні привиди, перебігають широкі простори, летять білим туманом аж попід далекі сині гори, попід укрите мракою село…

Кинуло з неба снопом теплого проміння, ринулася земля, повела довкола сонним оком, і біле сяйво мраки розвіялося від теплого духу сонця.

Сплинули води брудними потічками, прилетіли бузьки з далеких країв, закувала зозуля у зеленім гаю, задзвеніли жайворонки понад пахучими від зелені межами.

На високій могилі, у головах дівчини, виринула червона галузка з дрібними зеленими листками й розрослася у корч полевої рожі.

І росте вона сама, одинока, під скляною банею чистої блакиті.

Ніде ні живої душі, лише сонце дивиться ясним оком понад засновані золотом поля, понад зелені ниви, понад молоде буйне колосе.

«А рожа росте, розростався».

Тихенько співають пісні полеві комахи у буйній шовковій траві. Виповзне з-під грудки зелена ящірка, протягнеся до теплого проміння, забринить комар, затріпоче крильцем метелик, присяде, подумає, та й пурхне у широкий простір.

«А рожа росте, розростаєся, легоньким цвітом обсипаєся».

Дощик її змиє, вітер обсушить мокрі листочки, розчеше довгі, тонкі галузки, обтрясе дрожачу сльозу ранньої роси.

А вона підносить високо тужні, бліді цвіточки й дивиться далеко, поза ясне сонце й синю блакить.

Тихо та й темно на світі божому. Ніч лягла на землю та й вкрилась великою, чорною плахтою, з-під котрої виставали якісь страшні, темні мари. Одні пнуться високо, неба досягають, другі зігнулися удвоє або причакли до землі, як би на кого засідали, інші знов ніби зібралися на тайну нараду та хильцем розбігались.

За днини вони виглядали інакше. То були хати, стодоли, стоси, обороги, сади, верби, тополі та й придорожні хрести невеличкого подільського сільця. Але тепер всі вони перемінилися, стали якимись грізними постатями, що аж в душі від їх виду завмирає та й дрож переходить тілом.

В одному кінці було, ніби розтертим у вогні порохом, і здавалося, що розлючена змія кидає ніздрями стовпи ясних іскор, хропить, сопе та й клацає зубами.

Нараз отворилися двері низенької, припалої до землі ковальської кузні і бухнуло ще жеврійшим огнем, як би в пащі розжертого звіря.

Великий ковальський міх роздував розжарене вугілє, кидав довкола червоним полум’єм і обливав стоячого з клевцем коваля, що з розгоном підносив та й спускав його на вбите в дубовий ковбок ковало. Вокруг стояли колеса, плуги, драбини, борони, а поміж тим штики, коси, сокири непевно миготіли блеском роз’яреного вогню.

На деяких з тих знарядів сиділи люде, газди й парубки з села. Всіх очі були вліплені в окопчену, як смола, стіну і сміялися до розпуку.

Із-за червоного полум’я показовалася довга, витягнена стать, великі, голі, зубаті крила стриміли догори, кудлата голова кінчилася гострою, гейби у цапа, борідкою.

— Ади! Ади! — мішалися різні голоси. — Які вилазять йому роги, які