Читати книгу - "Воно"

Вряди-годи батько залишав йому записку іншого роду: «Завдань нема», в якій могло бути: «Сходи у Старий Відріг & подивися трамвайні рейки». Майк ішов до району Старий Відріг, знаходив вулиці з усе ще прокладеними по них рейками й уважно їх роздивлявся, зачудовано думаючи про такі штуки, як потяги, що їздять просто посеред вулиці. Того ж вечора вони говорили про це з батьком, і батько показував йому фотографії зі свого деррійського альбому, на яких дійсно були вагони: кумедна жердина стирчить на даху до електричного дроту, а на борту реклама сигарет. Іншого разу батько послав його в Меморіальний парк, де стоїть водонапірна Вежа, подивитися на спеціальну пташину купальню, а раз вони пішли разом до будівлі суду, щоб побачити жахливе знаряддя, яке шеф поліції Бортон знайшов там на горищі. Ця штука називалася «бродяжницьким кріслом». Було воно з кованого заліза, в поруччя і ніжки вмонтовані кайданки. З сидіння і спинки стирчать заокруглені шпеньки. Воно нагадало Майку про фотографію, що він її бачив у якійсь книжці – фотографію електричного крісла в Сінг-Сінгу310. Шеф Бортон дозволив Майку сісти в це крісло й приміряти кайданки.

Коли зловісне відчуття новизни перебування в кайданках померхло, Майк запитально подивився на батька з шефом Бортоном, не певний, чому це мусило вважатися таким жахливим покаранням для «приблуд» (як називав їх шеф Бортон), котрих заносило до їхнього міста в двадцяті й тридцяті роки. Через ті шпеньки у кріслі було дещо незручно сидіти, а з кайданками на зап’ястках і щиколотках важко було посунутися в зручнішу позу, проте…

– Ну, ти ж лише дитина, – сказав, сміючись, шеф Бортон. – Що ти там важиш? Сімдесят-вісімдесят фунтів?311 Більшість приблуд, яких у старі часи шериф Саллі садовив у це крісло, важили вдвічі понад це. Десь через годину вони почувалися троха стіснено, за дві чи три години стісніння дужчало, а за чотири чи п’ять їм ставало зовсім зле. Через сім чи вісім годин вони пооч’нали репеет’вати, а через шістнадцять чи сімнадцять вони пооч’нали ридати, здебільша. А на той час, коли їхній двадцятичотирьохгодинний тур закінчувався, вони воліли поклястися перед Богом і людьми, що наступного разу, коли їх занесе на товарняках аж у Нову Англію, вони обминатимуть Деррі десятою дорогою. Наскільки мені відомо, більшість їх так і робили. Двадцять чотири години в бродяжницькому кріслі були збіса вельми довідними.

Раптом почало здаватися, що на цьому кріслі набагато більше шпеньків, вони набагато глибше впинаються йому в сідниці, у спину, в крижі, ба навіть у потилицю.

– Можна я звідси вилізу, будь ласка, – ввічливо запитав він, і шеф Бортон знову розсміявся. То був такий момент, одна панічна мить, коли Майк подумав, що шеф тільки помахає ключем від кайданків йому перед очима й скаже: «Звісно, я тебе випущу… коли збіжать твої двадцять чотири години».

– Чому ти мене повів туди, тату? – спитав він дорогою додому.

– Ти зрозумієш, коли постаршаєш, – відповів Вілл.

– Тобі не подобається шеф Бортон, еге ж?

– Ні, – відповів батько таким різким тоном, що Майк не наважився більше нічого питати.

Хоча більшість місць, куди посилав або водив його батько, Майкові дарували задоволення, і на той час, коли йому виповнилося десять років, батько спромігся успішно передати сину власну цікавість до різних шарів історії Деррі. Інколи, як от коли він проводив пальцями по трохи шкарубкій поверхні п’єдесталу, на якому було встановлено пташину купальню в Меморіальному парку, або коли він сідав навпочіпки, щоби ближче роздивитися на трамвайні рейки, які прорізали Монт-стрит у Старому Відрозі, його вражала бездонність відчуття часу… часу, як чогось реального, чогось, що має невидиму вагу, як ото вважається, що сонячне світло має вагу (дехто з дітей у класі засміялися, коли місіс Грінгасс їм про це розказувала, але Майк був надто ошелешений самою цією ідеєю, щоб сміятися; перша думка, яка в нього тоді виникла: «Світло має вагу? Ох, Боже мій, це жахливо!») Відчуття часу як чогось, що в кінцевому підсумку його поховає.

Перша записка, яку йому залишив батько тієї весни 1958 року, була надряпана на зворотному боці якогось конверта, її було притиснуто сільничкою. Повітря було по-весняному теплим і чарівно солодким, тож мати повідкривала всі вікна. Записка повідомляла: «Завдань нема. Якщо бажаєш, проїдься велосипедом до Попасного шляху. Побачиш у полі ліворуч від себе багато зруйнованих кам’яниць і старої машинерії. Роздивися там довкола, привези якийсь сувенір. Не підходь близько до шахтного провалля! І повертайся додому до темряви. Сам знаєш чому».

Майк знав чому, авжеж.

Він сказав матері, куди їде, і вона нахмурилася.

– Чом би тобі не спитати у Ренді Робінсона, чи не схоче він поїхати з тобою?

– Йо, окей, я заїду до них і спитаю, – погодився Майк.

Так він і зробив, але Ренді поїхав у Бенгор зі своїм батьком купувати насіннєву картоплю для посадки. А отже, Майк поїхав на Попасний шлях сам. Їхати туди було добряче – трохи більше чотирьох миль. На око Майка, була десь третя година дня, коли він прихилив велосипед до старого дощаного паркану з лівого боку Попасного шляху й переліз через той паркан на поле поза ним. На розвідини в нього була хіба що година, а потім треба було вирушати назад додому. Зазвичай мати про нього не турбувалася, аби лиш він повертався додому до шостої, коли вона ставить на стіл вечерю, але один пам’ятний епізод підказав йому, що цього року все інакше. Того єдиного разу, коли він запізнився на вечерю, вона була мало не в істериці. Вона накинулася на нього, шмагаючи посудною ганчіркою, тоді як він стояв з роззявленим ротом у кухонному одвірку, з плетеним кошиком біля ніг, в якому лежала впіймана ним райдужна форель.

– Не смій мене ніколи так лякати! – кричала мати. – Не смій ніколи! Ніколи-ніколи-ніколи!

Кожне ніколи підкреслювалося ляпасом посудною ганчіркою. Майк очікував, що батько втрутиться і покладе цьому край, але батько цього не зробив… Імовірно, він розумів – якщо так зробить, вона оберне свою лють дикої кішки ще й на нього. Той урок Майк засвоїв; на все вистачило лише одного шмагання посудною ганчіркою. Вдома до темряви. Так, мем, слухаюсь.

Він пішов полем у бік циклопічної руїни, що стояла посередині поля. Це були, звісно, залишки ливарні Кіченера – він проїжджав повз цю місцину, але самому йому ніколи не спадало до голови її дослідити й ніколи він не чув, аби хтось із дітей казав, що це робив. Тепер, нахиляючись, щоб роздивитися купку наваленої у формі грубої піраміди цегли, він подумав, що розуміє, чому так. Сонце з весняного неба заливало