Читати книгу - "Учень убивці"

— Ковалику! — прошепотів я, у відчаї благаючи, щоб він зостався зі мною. Я побачив лише, як він востаннє махнув хвостиком, а потім ниточка обірвалася й іскра згасла. Я залишився на самоті. Мене наповнила темна сила, і я, мов божевільний, скочив уперед і влупив дубцем чоловіка в обличчя. Потім ще раз розмахнувся ним, влучивши жінці у верхню щелепу. Я так сильно уперіщив її, що груба палиця розсікла нижню половину її лиця. Тоді знову вдарив, поки вона падала. Так добивають акулу в сітці. Третій рішуче кинувся на мене. Напевне, він думав, що моя дерев’яна зброя його не дістане. Але мені було байдужки. Я викинув палицю і вчепився в нього. Він був кістлявий, і від нього смерділо. Я перевернув його на спину. У нього з рота тхнуло мертвечиною. Я рвав його руками й зубами, втративши людську подобу, як і він. Вони відвернули мене від Ковалика, поки той помирав, тому мені було байдуже, що робити з «перекованим», головне, аби йому було боляче. Він відбивався. Я протягнув його обличчя по камінню і штрикнув великим пальцем в око. Чоловік вкусив мене за зап’ястя і роздер мою щоку до крові. Коли він нарешті перестав смикатися від того, що я його душив, я дотягнув його тіло до краю дамби і скинув униз на каміння.

Я стояв, відхекуючись і досі стискаючи кулаки. Я дивився в бік, де були пірати, бажаючи, щоб вони прийшли. Але я не чув жодних звуків у темряві, окрім хвиль, вітру й тихого передсмертного хрипіння жінки. Пірати або нічого не почули, або не хотіли виказувати себе і йти на звуки серед ночі. Я стояв на вітрі, чекаючи, що хтось прийде і вб’є мене. Але було тихо. На зміну моєму божевіллю прийшла порожнеча. Стільки смертей за ніч, а мені байдуже.

Я залишив два інших понівечених тіла на напівзруйнованій дамбі, щоб хвилі та чайки довершили мою справу. Я нічого не відчував до них після вбивства: ніякого страху, болю, злості, навіть відчаю. Вони були просто предметами. Довгою дорогою до Оленячого замку я теж нічого не відчував. «Напевне, “перековування” заразне і передалося мені», — подумав я. Але байдуже.

Я погано пам’ятаю шлях додому. Я замерз і зголоднів, я втомився. Мені більше не траплялися «перековані», а люди, яких зустрів дорогою, як і я, не хотіли розмовляти із незнайомцем. Я думав лише про те, щоб дістатися Оленячого замку й побачити Барріча. І я потрапив у замок через два дні після початку фестивалю Весни. Спершу вартові біля воріт намагалися зупинити мене. Я подивився на них.

— Це Фітц! — вигукнув один з них. — А говорили, що ти загинув.

— Закрийся, — гаркнув другий. То був Гедж, який давно мене знав. Він швидко промовив: — Барріча поранено. Він у шпиталі, хлопче.

Я кивнув і пройшов повз них.

За всі роки життя в Оленячому замку я жодного разу не був у шпиталі. Всі мої дитячі хвороби і травми лікував лише Барріч. Але я знав, де шпиталь. Я непомітно пройшов повз групки людей, що веселилися на фестивалі. Раптом відчув, що мені знову шість років і я вперше у Баккіпі. Тоді я впродовж того довгого шляху з Мунсея тримався за пояс Барріча. Він їхав з перев’язаною ногою, бо її до того роздер дикий кабан. Але він не раз пересаджував мене на інших коней або доручав мені їх доглядати. Я проштовхувався до замку крізь натовп людей із дзвіночками, квітами й тістечками. За бараками стояла окрема будівля із побіленими стінами. Там нікого не було, тому я непомічений пройшов крізь тамбур і опинився всередині.

Підлога встелена чистим очеретом, а крізь вікна ллється весняне світло та повітря. Але все одно тут пахне неволею та хворобами. Всі ліжка, окрім одного, порожні. Жоден солдат не хоче лежати в ліжку під час фестивалю Весни, якщо в цьому немає конечної потреби.

Барріч лежав на вузькій койці із заплющеними очима, весь залитий сонячним сяйвом. Я ще ніколи не бачив його таким недвижним. Він відкинув ковдру, і я побачив пов’язку на його грудях. Я тихо підійшов і присів на підлогу біля його ліжка. Барріч лежав, не рухаючись, але я відчував його повільне дихання і бачив, як піднімаються груди. Я взяв його за руку.

— Фітце, — промовив Барріч із заплющеними очима і дуже міцно стиснув мою руку.

— Так.

— Ти повернувся. Ти живий.

— Так. Повернувся так швидко, як тільки міг. Барріче, я боявся, що ти помер.

— Я думав, що ти помер. Всі інші повернулися кілька днів тому. — Барріч уривчасто дихав. — Звісно, той байстрюк не залишив тобі коней.

— Ні, — нагадав я, не відпускаючи його руку. — Байстрюк — я. Пам’ятаєш?

— Пробач.

Барріч розплющив очі. Білок його правого ока був закривавлений. Він спробував усміхнутися. Я побачив, що його ліва щока досі спухла.

— Ми з тобою гарна парочка. Тобі треба припарку на ту щоку. Вона гноїться. Таке враження, що тебе подряпав якийсь звір.

— То «перековані», — почав я, але не зміг далі пояснити, а лише тихо сказав: — Він висадив мене на північ від Форджа, Барріче.

Барріч скривився від гніву:

— Він не говорив ні мені, ні іншим. Я навіть відправив людину до Веріті, щоб мій принц змусив його сказати, що він зробив з тобою, але відповіді не дістав. Треба його вбити.

— Пусте, — щиро промовив я. — Я повернувся живий. Я зазнав поразки, але не помер. Ти правильно казав, що на світі є багато інших речей.

Барріч злегка посовався на ліжкові, але я бачив, що йому не стало легше.

— Він буде розчарований. — Барріч уривчасто дихав. — На мене хтось напав з ножем. Я не знаю, хто це.

— Рана дуже серйозна?

— Для мого віку — не дуже добре. Молодий олень на кшталт тебе просто б обтрусився й пішов далі. Але він один раз всадив у мене ножа. Я впав і вдарився головою. Два дні лежав непритомний. Фітце, твій пес… Він убив твого пса, ту