Читати книгу - "Магія без пам'яті, Мiла Морес"

- Це загроза?

- Обіцянка.

- Точно маніяк, - сказала більше собі, ніж йому.

В цей же час поруч із містером з академії з'явився наш директор. Я сховалася під сходами, але піти не поспішила.

- Доброго дня, містере Нотрил! Оглядаєтеся? – чую напрочуд веселий тон директора. Мене він відчитував зовсім іншим голосом.

- Так, містере Даутере. Вважаю за краще ознайомитися з умовами роботи, перш ніж на неї погоджуватися.

- Ви вже готові дати остаточну відповідь?

Розмова продовжується на сходах. Схоже, вони почали спускатися. Я шукаю більш затишне місце, щоб залишитися непоміченою. Утиснулася в темний кут, загострила вуха.

- Я обдумав вашу пропозицію. Скажу відверто, містере Даутере, суєта тутешніх місць мені не до вподоби, - ой який пафосний. - В академії спокійно, зі студентами спілкуватися простіше, ніж зі школярами, тож я вважаю за краще залишитися на колишньому робочому місці.

- Містере Нотриле, ми можемо розглянути й інший варіант. Ви будете вести уроки історії магії лише у старших класах. Ви зможете поєднувати.

Голоси почали наближатися, почула кроки надто пізно. Дві чоловічі фігури порівнялися з кутом, за яким стою я. Відвернулася, перетворилася на статую. Після хвилинної тиші почула продовження розмови і зрозуміла, що вони пройшли повз. Сподіваюся, в тіні сходів вони не помітили мене.

- Я вас зрозумів, містере Даутере, але я вирішив залишитися лише в академії.

- Що ж... дуже шкода. Про жодного іншого педагога я не чув настільки захоплених відгуків студентів та викладачів. І це лише за кілька місяців, доки ви працюєте в академії. Студенти вас люблять, у вас найкращі показники успішності. Ви зробили диво з вашою групою. Викладачі не можуть на них натішитися, а група, як я чув, із суцільних... як би висловитися... із суцільних Катаріс... Щоб ви зрозуміли, це діти без розуму та виховання.

Хм… Наше прізвище вже як фразеологізм. Незабаром ним почнуть неслухняних дітей лякати. «Ось виростеш, будеш як Катаріс».

- Я гадаю, це результат роботи всього викладацького колективу.

- Не применшуйте своєї ваги, містере Нотриле...

Розчути наступні репліки я не змогла. Йшла слідом, нібито мені теж у тому напрямку. А взагалі-то так, вони попрямували до виходу, і мені додому час, так що я неспеціально кралася за ними, і зовсім не підслуховувала. Дуже треба.

А загалом цікаво. Якщо цього викладача так хвалять, може він не маніяк? Все одно дивний. Потрібно триматися від нього подалі. І добре, що відмовляється вести уроки у школі. В академію я навряд чи вступлю, тож свою обіцянку він не дотримає. Хіба якщо продовжить переслідувати мене в школі.

Увечері виявила у боковій кишені свого рюкзака візитку Еліма Нотрила. З якоїсь дивної причини мені захотілося зазирнути й до другої бічної кишені. Там виявилася друга візитка. Пізніше ще одну знайшла в кишені куртки, потім у блокноті та в зошиті з математики, ще одну в ланч-боксі.

Точно маніяк.

Елім Нотрил

- Аліто, я вже не знаю, що робити! Вона вважає мене збоченцем! Уявляєш?

- Ну, а що ти хотів, брате? Ходиш за нею, підглядаєш, з'являєшся несподівано поруч, причому там, де тебе не повинно бути. Ти справді схожий на маніяка! - Сестра сміється, розкладаючи на робочому столі свої ескізи.

- Я хочу доглядати за нею. Вона весь час вплутується в щось. Ці малолітки не дають їй проходу! Звичайно, вибрали найкрасивішу дівчинку в школі, от і тягають її за волосся. Дурні малі.

- А вона що? Фліртує із ними?

- Та ні, відбивається, тікає. Така крихітна, а така жвава… Ох, я вже не знаю, як я все це витримаю. Хочу взяти її на плече, забрати додому і більше не випускати.

- Еліме, ну ти правда, як маніяк! Їй п'ятнадцять! Ти не забув?

- Аліто, я ж не в ліжко її тягти зібрався! Закрию в нас удома, нехай сидить, читає, розслаблюється. А як підросте, тоді одружуся і... в ліжко можна буде. Все одно в тій школі нічого розумного не вчать.

- Соціалізація важлива. Та й не можеш ти вирішувати замість неї. Викрасти дитину хочеш?

- Та не така вже вона дитина... На вигляд мала, але розмовляє так, ніби їй не менше сорока.

- Еліме, дай їй свободу. Вона має прожити своє дитинство без кайданів. Ти не маєш права лізти в її життя, поки вона теж не відчує призначення.

- Я знаю, але це так дратує! Я маю її захищати, бути поруч, забезпечувати її. Мені шкода дивитись на мою дівчинку! Худа настільки, ніби нічого не їсть. Якийсь мізерний бутерброд у перерві жує, але це хіба їжа? Завжди в одному й тому ж одязі, а рюкзак давно розвалюється. Куди дивляться батьки, не розумію!

- Еліме, вона ще не твоя. Заявляти про призначення до вісімнадцяти не можна. І то не факт, що вона відчує його, коли стане повнолітньою. Адже ми не знаємо, як це буває, ніхто з нас не зустрічав призначення в такому ранньому віці.

- Ти права. Є теорія, що призначення відчувається лише з двадцяти. Але мені що, чекати ще п'ять років? Я не витримаю!