Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

— Мені здається, що зараз краще облишити розмову про мікрофони та енергії. Я читав опуси Молінарі. Хлопчина непогано володіє пером, але вся ця розлога балаканина та різні літературні фіґлі з часом стають нудними. Чому б вам не розповісти мені суть справи — так, як ви її бачите, без усілякої літературщини? Мені подобається, коли висловлюються чітко та зрозуміло.

— Домовилися. До того ж я цілком із вами погоджуюся. Чіткість — пречудовий дар латиноамериканської раси. Але я сподіваюся, що ви дозволите мені не озвучувати деяких подробиць певної події, які можуть скомпрометувати одну даму, яка належить до бомонду в Ла-Кіякі (а саме там, смію вас запевнити, ще залишилися респектабельні люди). Laissez faire, laissez passer[61]. Я вважаю необхідним захистити ім’я цієї дами, яка у своєму колі має репутацію неперевершеної господині салону, чарівниці (хоча для мене вона не тільки чарівниця, а й ангел), — і це змусило мене перервати моє тріумфальне турне латиноамериканськими республіками. Як справжній портеньйо[62] я, охоплений ностальгією, чекав миті повернення додому, але навіть уявити не міг, що ця мить буде затьмарена подіями, які за своєю суттю належать до категорії кримінальних. Саме так, бо, як тільки я прибув на вокзал Ретіро, мене моментально заарештували; тепер мене звинувачують в одній крадіжі та двох вбивствах. І, немов на додачу до всіх нещасть, поліцейські забрали у мене старовинну коштовну річ, власником якої я став за кілька годин до арешту, за надзвичайно мальовничих обставин; саме тоді, коли ми перетинали Ріо-Терсеро[63]. Словом, оскільки я не терплю переливати воду з пустого в порожнє, хочу розповісти вам усю історію ab initio[64], не обмежуючи себе в праві на стриману іронію, без якої просто неможливо говорити про сучасне життя. Дозволю собі також використати кілька ескізів пейзажиста і дещицю яскравих фарб.

Отже, сьомого січня о четвертій годині чотирнадцять хвилин (це був звичайнісінький болівійський день) я сів у Мококо[65] в Панамериканський експрес, вправно позбувшись — savoir faire[66], друже мій, — своїх численних надокучливих прихильників. Я щедро роздарував обслузі експресу свої портрети з автографами, таким чином злагіднивши їхнє дещо насторожене ставлення до моєї персони. Мене провели до купе, яке я покірно погодився розділити з незнайомцем із яскраво вираженою єврейською зовнішністю, причому мій прихід перебив сон сеньйора. Згодом я дізнався, що цей пан має прізвище Голядкін і торгує діамантами. Якби ж то знаття, що цей насуплений сеньйор, якого доля дала мені у подорожні, втягне мене у настільки таємничу й трагічну історію.

Наступного дня, кожної миті очікуючи несподіванки від якого-небудь вождя племені кальчакі, я вирішив поспостерігати за людською фауною, що населяла наш малесенький і тісний світ, доки потяг перебував у русі. Свої дослідження я розпочав — cherchez la femme — з дуже цікавої особи; вона навіть на Флориді о восьмій годині вечора привабила б до себе море захоплених чоловічих поглядів. У таких речах мене неможливо обдурити, я відразу збагнув, що доля звела мене з екзотичною й абсолютно винятковою дамою. Це була баронеса Пуффендорф-Дювернуа[67], цілком зріла, хоч і дуже молода жінка; у ній уже нічого не залишилося від незграбного підлітка, іншими словами, дуже цікавий сучасний екземпляр: струнка фігура, сформована грою у lawn-tennis, риси обличчя доволі грубі, проте вправно підкреслені кремами та косметикою. Одним словом, це була жінка, котрій стрункість постави додавала шляхетності, а мовчазність — вишуканості. Проте вона мала один недолік, faible, що його неможливо вибачити істинній Дювернуа[68]: вона симпатизувала комуністам. Спершу я був навіть зацікавився нею, але потім дотямив, що за всім її зовнішнім лоском криється вкрай пересічна душа, і мені довелося просити сеньйора Голядкіна замінити мене на цьому фронті; вона ж — о, яка типова поведінка для жінки! — вдала, що взагалі не зауважила підміни. Але я випадково підслухав розмову баронеси з іншим пасажиром — він називав себе полковником Херрапо з Техасу — коли вона сказала про когось, що той — «йолоп»; мабуть, ішлося все ж про pauvre[69] сеньйора Голядкіна. Відтак я знову повернуся до Голядкіна. Це був єврей російського походження, проте у моїй фотографічній пам’яті його риси закарбувалися невиразно. Він — здається, світловолосий, міцно збудований, з вічно здивованими очима — тримався з гідністю, та при цьому щоразу прагнув проявити люб’язність і відчиняв переді мною двері. Зате полковника Херрапо важко забути, хоч як би того хотілося: бородатий, з тілом атлета — типовий приклад агресивної вульгарності, яка віднедавна запанувала на його батьківщині, що хибує гігантоманією, не здатна розрізняти відтінки, nuances, доступні кожному задрипанцю з неаполітанської тратторії, адже чутливість до нюансів узагалі є фірмовою рисою латиноамериканської раси.

— Нічого не казатиму про Неаполь, але якщо хтось не витягне вас за вуха з цієї справи, то виверження Везувію здасться вам дитячою забавою, оце я стверджую достеменно[70].

— Я заздрю вашому бенедиктинському всамітненню, сеньйоре Пароді, тому що моє життя — життя волоцюги. Я шукав світла на Балеарських островах, насичених кольорів — у Бріндізі[71], витончених спокус — у Парижі. І, як Ренан[72], я ревно молився в Акрополі. Так, скрізь і всюди я намагався вичавити до краплі сік із розкішного виноградного грона, ім’я якому — життя. Але повернуся до своєї розповіді… Доки Голядкін — врешті-решт євреї приречені мати неприємності — терпляче вислуховував безупинне і виснажливе просторікування баронеси, я сидів у пульманівському вагоні з таким собі Бібілоні[73], молодим поетом із Катамарки, й насолоджувався, немов істинний афінянин, діалогами про поезію та провінційні міста. Тепер я можу зізнатися, що темна, майже чорна шкіра молодого лауреата премії «Косинус Вулкан»[74] дещо мене відштовхувала. Велосипедні окуляри, краватка-метелик на гумці, рукавиці кремового кольору — все це спонукало мене думати, що я маю справу з послідовником Сарм’єнто — геніального педагога та пророка, від якого було б абсурдним очікувати вміння передбачати майбутнє[75]. Та коли молодий чоловік із неймовірним зацікавленням вислухав вінок моїх тріолетів, які я нашвидкуруч склав у товарно-пасажирському поїзді, поки їхав із Харамі — зі сучасного цукрового дива, із циклопічною статуєю Прапора авторства Фйораванті[76], — переконав мене, що він є гідним представником нашої сучасної молодої літератури. Він не належав