Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Професор історії Карл Житоцький, вказаний як рецензент, помер у 1892-му. З Київського університету написали, що останні роки «хворів удома».

Олександр найдовше шукав автора книги — загадкового Лазаруса. Виявилося, що той багато писав. Мав низку статей у «Київській старовині», продавав фейлетони і репортажі газетам, але Тюрину так і не вдалося дізнатися справжнє ім’я людини чи людиноподібного, що ховався за вигадливим псевдонімом.

Після року загадок і пошуків Тюрин остаточно зрозумів, що армія не для нього. Подав у відставку, набрався духу і поїхав до столиці, щоб відверто поговорити з матір’ю про батька. Це була одна з найважчих розмов у його житті.

Після сліз, умовлянь та істерик мати пхнула синові під ніс листа від батька, де той просив більше не писати.

— Він відмовився від тебе у той погром, у 1892-му. І це єдина правда, яку тобі слід знати! — останнє, що він почув від матері.

Вона померла уві сні наступної ночі.

«Божевільний, загублений чи мертвий, ясно одне, — мати була права, — з гіркотою думав Тюрин, слухаючи, як земля стукотить об дерев’яне віко труни, — батько жодного разу про мене й не згадував». Тоді, над могилою матері, він пообіцяв більше не повертатися до пошуків батька.

*

— Ось тут тіло знайшли! — Топчій махнув на невеличкий причал, від якого тягнулася добре вторована доріжка. Там не було жодної душі.

— Ваше благородіє, городовий, побий його лиха година, до вітру відійшов, — винувато проказав околодочний, а собі під ніс, але так, щоб і Тюрин почув, промимрив: — Шкуру злуплю, наб’ю соломою і поставлю на Контрактовій, щоб на нього собаки дзюрили.

— Сувора дисципліна у місцевій поліції, — зневажливо пхикнув Тюрин і переключився на місце злочину.

У короткому огляді, що містився у справі, значилося, що тіло хлопчика знайшли долілиць, у розстебнутій на грудях сорочці, кальсонах і панчохах. Поряд в очереті валялися піджак, картуз зі зламаним козирком і туфлі, ніби хлопчик роздягся, щоб пірнути у річку.

«Вдягався, як гімназист, хоч до школи майже не ходив», — подумав Тюрин.

Топчій розповів, що діти збиткувалися з Ющинського за те, що жив у водяників, називали юродивим, рибою, мерзотою. Останнє слово у Межі вважалося найболючішою образою для людиноподібних і чорною лайкою для людей. Навіть учителі гидували мовчазним хлопчиком, від якого постійно тхнуло рибою.

Та і Ющинському не було як заводити друзів. Водяники воліли тримати його коло себе, відпускали до школи, тільки коли люди згадували про такого учня. Найчастіше хлопчик самотньо вештався заростями, спостерігаючи з лише йому відомих сховків за гостями і мешканцями острова.

«Цікаво, ким себе вважав сам хлопчик? — думав Тюрин, роздивляючись заводь, своєрідне пограниччя між водою і сушею, де знайшли тіло. — А може, і в голову не брав. У Межі іноді не добереш, хто перед тобою: людина чи нечисть».

Погляд Олександра Петровича упав на Топчія. Той продовжував нервово роздивлятися кущі. Городового ніде не було.

— Ви казали, цим шляхом користуються постачальники Гінди? — Тюрин показав на доріжку. На вологому ґрунті залишилося чимало слідів.

— Постачальники з сумнівним товаром, — неуважно відповів Топчій і сплюнув лушпиння. — І таємні гості. Тута наче чорний хід до її закладу.

Олександр Петрович різко зупинився. На землі чітко вимальовувалися сліди маленьких босих ніг.

— Ого, та хлопчик тут не одну годину ходив! Сюди ведуть! — задоволено вигукнув Тюрин і, не встиг околодочний відреагувати, побіг до верби за двадцять футів від причалу.

Віття, наче русалчині коси, полоскалося у воді, утворюючи шатро. Олександр Петрович рішуче відсунув галуззя, і тої ж миті ніби дике кошеня стрибнуло йому в обличчя.

Гострі кігті вчепилися у волосся. Істота завивала і переможно заулюлюкала. Здалося, прагнула відірвати голову. Тюрин крутився на місці, навпомацки шукаючи револьвер. Нарешті звів курок і навмання притулив до істоти, сподіваючись, що не зачепить власну макітру.

— Що ж ти робиш, голодухо триклятуща! Злазь, кому кажу! — пролунав розпачливий і водночас командний крик Топчія. Свист лозини підсилив наказ. Тюрин почув виляски об голе тіло. Створіння запищало і відвалилося.

— Це Петюня, розірви його грім, — жалісливо пропищав околодочний і несміливо простягнув шефові картуза. — Злидень наш поліційний. Мав речові докази охороняти.

Тюрин ошелешено поглянув на істоту.

Петюня був заввишки з десятилітнього хлопчика. Мав голу довбешку і гострі, наче звірині, зуби. Він досі сичав у бік підполковника і з недовірою поглядав на Топчія. На поясі у напівголого злидня бовталося копчене курча.

— Ти що, босото відділова, чина не впізнав? — Парфентій по-войовничому поставив руки в боки і ступив на злидня. Той навіть не здригнувся.

— І чого пост залишив? А якби хтось стежкою пішов, дурна твоя голова? — у голосі Топчія поменшало рішучості. Він постійно озирався на Тюрина, спостерігаючи за його реакцією.

Злидень обсмикнув сорочку, що, наче у немовляти, правила за основний одяг, і простягнув руку. Топчій зітхнув і, через плече озирнувшись на шефа, пересипав у маленьку долоню жменю насіння.

— Тако вже геть не годиться, — злобно проказав злидень і жадібно накинувся на гостинець. — Другу добу тута сушуся. Їсти катма. Добре, що речові докази носють, — злидень кивнув на курча. — Хочеш?

Топчій облизнувся, скривився і заперечно похитав головою. Тюрин був певен, що тільки його присутність утримала околодочного від знищення «речового доказу».

— Зовсім подуріли! — вийшов із заціпеніння Олександр Петрович. — Вас сюди нащо поставили? Місце злочину охороняти, а не хабарі брати! — Вуха сищика палали, на щоках червоніли подряпини. — Диких тварин треба за ґратами тримати, а не поміж людей пускати! Трибунал за вами плаче! Дідько, сорочку зіпсував… — несподівано видихався Тюрин, смикнув себе за обірваний комір і згадав, що сорочку подарувала Тамара. У понеділок він мав бути на її іменинах, а замість покінчити зі справою, борюкається зі злиднем.

Олександр Петрович поглянув на Петюню, що ледь сягав йому грудей, потім перевів погляд на зніченого околодочного. Топчій втягнув шию і, як мале пташеня, крутив головою, вирішуючи, хто з двох — менше зло. Топчій, здавалося, і справді почувався винним, а горе-охоронець роздивлявся голі ноги і трощив насіння.

— І сліди, треба розуміти, злидня? — зі злобним задоволенням відзначив столичний поліціянт. А в душі зауважив, що довіряти нечисті державну службу — все рівно що мавпам одягати шеврони. Батько був правий. До погромної