Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Я глянула на Джи Міна. Його слова зворушили до глибини душі. І якось важко стало на серці. Я як ніхто інший знаю, що таке: втрачати близьких людей. Мені раптом захотілося його втішити, хоч чимось допомогти, хоча б трохи заповнити порожнечу, що утворилася від втрати батька. 

 Ніхто і ніколи не бачив батька Джи Міна. Ніхто не знав, ким він був. Багатьом хотілося вірити, що це глава Сеульського бандитського угруповання. Інші злі язики пліткували про те, що мати Міна, мабуть, і сама не знає, хто його батько. Я чула, як тітка не раз обговорювала це питання зі своїми подругами. Жіноча половина нашого міста вважала маму Джи Міна пропащою жінкою легкої поведінки, яка спокушає чужих чоловіків, «тягається з усіма підряд» і майже щовечора приводить до себе нового мужика.  Чоловіки нашого міста були про неї, щоправда, дещо іншої думки. Для них вона була вродливою молодою самотньою жінкою, яка одна ростить дорослого сина. Одного разу я навіть чула, як одна з подруг тітки говорила, що мама Міна дуже молодо виглядає, і зовсім не є йому матір'ю. Я ніколи маму Міна не бачила, але не вірила пліткам про неї. Коли я чула різні нісенітниці про Джи Міна і його маму, мені ставало страшенно неприємно і прикро за них. Люди зовсім не знають ані Міна, ані його матір, але ці двоє у всіх пробуджували цікавість і бажання облити брудом. 

 Несподівано для себе зрозуміла, що для мене прочинилися двері, за які нікому й зазирнути не вдавалося. І я зможу зрозуміти Джи Міна - ми як дві споріднені душі, що загубилися в цьому світі. Може неспроста наші імена починаються з одного й того ж складу? 

- Мені дуже шкода, - промовила, не знаючи, як ще можу передати, наскільки шкодую про його втрату. - Втрачати когось дуже близького завжди важко. 

- Але не так важко, як втратити обох батьків. Не жалій мене. Не варто. 

- Добре. Не буду. 

 Ми проходили повз лоток з усілякими дрібничками і сувенірами. Стара жінка, що майже вижила з розуму, яку всі звали Бабуся Хван, стояла тут на набережній щодня. Вона завжди говорила про дивні речі, схожі на передбачення. Мало хто сприймав її балачки всерйоз. Деякі, навпаки, вірили, що в її словах є сенс. Особливо школярки, купуючи в неї що-небудь, завжди запитували, що чекає на них у майбутньому, і чи принесе та чи інша дрібничка удачу. Бабуся Хван придумувала для свого товару різні загадкові історії: чи то дешева біжутерія, чи то сувеніри ручної роботи, чи прикраси для волосся. Я ніколи нічого в неї не купувала. У мене майже ніколи не було кишенькових грошей. 

- Мій маленький милий демон, - радісно промовила жінка, побачивши нас. 

 Я здивовано поглянула на неї, а потім перевела погляд на Джи Міна. Він усміхнувся жінці, привітавши її. 

- Сьогодні чудова погодка, - промовив Мін, продовжуючи усміхатися. - Чи не так, пані Хван? 

- Прекрасна. Навіть сонце проглядає крізь хмари. Завжди дивуюся, коли бачу тебе. Коли сонце торкається твого волосся, воно стає золотистим. 

- Дайте мені це, - попросив Мін, взявши з лотка одну з резинок для волосся. 

 Бабуся Хван усміхнулася, глянувши при цьому на мене. А я вкотре намагалася прибрати з обличчя розпатлане волосся. Перш, ніж я зрозуміла, що відбувається, Мін віддав жінці гроші за резинку для волосся. 

- Не забирай її, - сказала стара Хван. - Вона хороша людина.  

- Пані Хван, я нікуди і нікого не забираю. І я просив вас не говорити дурниць. 

- Вибач мені. Люди не сприймають мене всерйоз, вважають, що вже давно вижила з розуму. Для всіх я стара божевільна тітка. Не сердься, мій хлопчику. 

- Я не серджуся. Я боюся за вас. Боюся, що хтось одного разу зрозуміє вас неправильно, і цим ви накличете на себе біди. 

- Це місто, як і раніше, тихе і спокійне. Людей турбують лише власні проблеми і неприємності сусідів. Їм і діла немає до якоїсь старої, що продає на набережній дрібнички. Приємного вам дня, молоді люди, - додала вона, усміхаючись. 

 Я розгублено поглядала то на бабусю, то на Джи Міна, не розуміючи, про що вони говорять. Він переживає через те, що її вважають божевільною?  

- Ходімо, - поквапив мене Мін, йдучи. 

 Я схаменулася і поспішила за ним. 

 А як же резинка для волосся? Вона не для мене? 

 Я наздогнала Міна, озирнувшись на жінку. Якимось жалісливим поглядом вона проводжала нас. Вони говорили про щось, тільки їм двом зрозуміле. Що ще мене здивувало: Бабуся Хван, розмовляючи з Джи Міном, не була схожа на стару, яка вижила з розуму. Її манера розмовляти з людьми робила жінку дивною, але з Міном вона поводилася зовсім по-іншому. Вона прикидається божевільною? 

 Джи Мін перервав мої роздуми. Він раптом зупинився. 

- Зачекай, - промовив хлопець, діставши ту саму резинку з кишені.  

 Він простягнув її мені. 

- Збери волосся у хвіст. Воно заважає тобі. Вітер сильний. 

- Спасибі, - промовила, не в силах приховати щасливу усмішку. 

 Я й не збиралася відмовлятися від подарунка. Нехай це і майже звичайнісінька резинка, прикрашена маленькою квіткою схожою на квітку сливи, але це купив для мене Мін. Вона буде найдорожчим для мене подарунком і найціннішою річчю, яка в мене є.