Читати книгу - "Сліпий ліс, Ілля Вінницький"

Частина 3. Нічні гості

Вже була майже північ Лесик з Тарасом сиділи біля багаття, тихо роздумували про те що сталося, жуючи при цьому просмажене м'ясо з шматком хліба. Але мовчання урвалося. Першим заговорив Тарас.

- Це була червона верба, те дерево що на тебе напало, не знаю, як ти примудрився окропити стовбур дерева своєю кров'ю, ну я так зрозумів ти все ж зумів. Вона, верба якби починає оживати, якщо потрапляє кров тварини або людини на гілки або корені. Тоді починається хитра гра смерті. Різними способами те створіння заманює у свою згубну пастку, щоб випити кров своєї жертви до залишку. Вовкові вона покаже те, що він жадає, бажає дістати, ягнятко наприклад. А тобі я так бачу в шинкарку з пирогами, або в путану, прости господи, перетворилася.

- Ні, сказав Лесик ні яких пирогів я не бажав, я і толком мало що зрозумів, було дуже страшно. Ця довга шия, цей корінь, ці зуби, я так злякався що вже не пам'ятаю себе не те, що було увечері.

- Та якась недороблена тобі попалася верба, цих тварюк і у білий день не відрізниш від живих людей і тварюк. Вони так уміють вводити в оману, такі хитрощі у них є що будь-кого зуміють обдурити. Ну і як у тебе вдалось свою кров на дереві залишити. І як ти хай йому біс, ти потрапив в погребальний мох? Він тебе відволік би на той світ, йому на це і багато

час не було б потрібно. Тебе хотіли погубити воднораз обидва зла і жодному це не вдалось.

- Ну як ти мене вчив, почав поясниться Лесик.

Знайшов сухе дерево, доклав до нього руку, щоб як годиться попросити у лісу дозволу зрубати це ж дерево. І розумієш,  випадково загнав скалку в палець.

Лесик подивився на Тараса, щоб побачити хоч краплю жалю і розуміння. Все ж, через що йому довелося пройти самостійно, і що пережити. Але обличчя Тараса і не здригнулося.

- І що далі? Із завидним спокоєм запитав Тарас, не виражаючи на обличчі ні краплі емоцій.

-Я намагався вийняти скалку, це все. І раптом я, прокинувся, але вже був увесь оповитим в  зелену ковдру, та не міг поворухнутись. І страшно ще було, ну знаєш я вже думав, що мене вже поховали, лежав і не міг нічого зробити.

- Не знаю мовив Тарас, напевно ти дурень такий, що тебе навіть смерть гидиться собою забирати. Скалку ти, звичайно, облизав, а дерево було покрите дурманним лишайником, він тебе і поклав спати на килимок, де тебе смерть теж не захотіла  брати з собою.

Твоє щастя, що я вирішив одного телепня пошукати в лісі, і сліди він залишив такі, ну що майже стежку за собою залишив, не те, що сліди витоптав, а як звір лихий, пробігся з усієм своїм виводком.

- А то, закінчилася б твоя історія і молодість, так і не почавшись.

- Тарас, окликнув Лесик. - питально подивився на нього.

 - Та тварюка звала мене братиком. Що це могло б означати?

- Ну, припустимо назвала, і чого ти паришся?

- Але у мене немає сестри, і ніколи не було, і братів теж.

- Та я знаю. Коли я прийшов в село і познайомився з Євдокією, матір'ю твоєю, тобі був ще до року зроду, а за ще якихось дітей вона не розповідала.

- Але ти говорив, що ця червона верба заманює тим, що хоче людина, і сон дивний приснився.

- Ну не знаю, це напевно від недоліку фантазії, або крові мало попило, хто їх розбере цих дерев'яних тварюк. А може ти завжди мріяв про брата або сестру, хто його знає. Нуж бо доїдай і лягай спати, досить гомоніти, я вже за вогнищем подивлюся, а ти відпочивай вже, натерпівся за сьогодні.

Якось грубо, але по-батьківськи, незвично сказав йому Тарас.

І Лесик вмостився на сухому листі, накинув на себе усе що міг, стало йому тепло та затишно, і він заснув.

Тарас підкидав хмиз у вогонь, дивився на нього і плавав десь, у себе в голові згадуючи хороше і не дуже, роздумував про завтрашній день. І ніби вже все склав по поличкам свої думки. Вірніше робив вигляд що весь у своїх думках.

Аж раптом тишу порушив чийсь голос.

- Доброї ночі незнайомці.

Почувся сильний чужий голос, що доноситься з боку поляни.

- Доброї, якщо з добром до нас прийшов відповів Тарас. Ти чого там, в тіні так довго сидів? Я вже втомився за тобою спостерігати, чи може ти якісь ігри, які затіяв?

Тарас вже давно запримітив фігуру, по серед поля, яка не квапливо йшла прямо до них. І вже зовсім неподалік зупинилася і спостерігала. Він же в по-тихому поклав з лівого боку сокиру, а з правою лук із стрілою.

- Бог з вами я нічого не затівав, і по добру до вас підійшов погрітись біля вашого багаття. Поділиться тим, що почув, можливо і ви мені щось повідаєте. Мандрівник Я, і звуть мене Матвій.

- Ну підходь, погрійся, ми люди добрі і по законом Світла живемо.

Підходячи до вогнища, подорожній продовжував.

- Мандрую я від села до села, від князівства до князівства, збираю мудрість вікову, оповіді і казки, знання людські по крупинках збираю.

- І що, так просто тобі, усі люди розповідають і діляться своїми таємницями.

По-різному буває, хто прожене, хто запросить погрітися біля багаття, з ким дах розділю. Таємниці їх мене зовсім не цікавлять. Я шукаю мудрість богів, давню, заборонену, могутню.

- Так, протягнув Тарас, де ти говориш, заборонене шукаєш? Зі знущанням, перепитав він.

- А не скажу, сказав Матвій, з натягнутою посмішкою. Глухий ти, чи типу прокидаєшся блазнем? Ставлячи такі питання розуму не знайдеш. Ти слухай уважно і все зрозумієш. Я не вчити прийшов в це місце. А дорога мандруючого сама мене привела. Не випадково до тебе зайшов, а сама доля так вирішила, доля так завжди з мандрівниками.

- Мудрість богів, вона в народах та в долях людських розкидана на всьому білому світі.

І люди ти знаєш різні бувають, одні від Темних богів вітають, інші від Світлих сил добро несуть. Це я якось вже з досвідом зрозумів, отаке мене мій шлях навчив. Одні проженуть і камінь кинуть в слід, жадаючи попасти прямо в голову, не

знаючи ні традицій минулого, ні як жити в майбутньому, а живуть як тварини.