Читати книгу - "Обрана бути собою, Ельма Кіраз"

Вийшовши на вулицю, вихор повітря знову заніс в обличчя купу сніжинок. Я прибрала їх зі щік та сховала руки в кишенях. Арсен щось возився зі своїм портфелем і я нудьгуюче почала розглядати довколишні пейзажі. Все навколо просто засипало снігом і здавалось, що природа перетворилась на величезну білу пляму. Важко було навіть уявити, який тепер рівень снігу на тій стежці в парку і тепер до самого центру містечка дійти буде дуже важко.

— Ну ви довго ще? — я врешті не втрималась та спитала.

— Перевіряю, чи нічого не забув. Зі мною завжди лише важливі документи, то ж це все було б дуже сумно.

— Не бійтеся, ми завжди вдома. І будемо тут ще довго…— я скрипнула зубами від злості, — а ви не могли це зробити в домі? А не тут, з вітром та снігом. У вас же «важливі» документи.

— Коли згадав про це, тоді й зробив. Вам щось не подобається? — Арсен нарешті закрив свій портфель та порівнявся зі мною, — дуже шкода, що така неймовірна та старовинна будівля дістанеться такій як ви.

— О, то ви так сильно обізнані в історії цього дому? — я схилила голову набік.

— Я виріс в цьому містечку. Мої рідні багато чого розповідали про довколишню місцевість та її історію.

— Ясно, любите історію. Не дивно, що з вами так важко говорити, — я пройшла декілька кроків вперед, даючи йому зрозуміти, що вже варто забиратися звідси.

— Ваші висновки — це щось неймовірне, — він наздогнав мене, — я давно не зустрічав таких людей.

— І яких це? — я вдивлялась в його лице. Темні очі, які яскраво світились на фоні смуглявої шкіри. І взагалі в цій сніговій каруселі Арсен виглядав досить цікаво. Йому більше б пасувало море.

— Ви хамовита, байдужа, егоїстична… В нашому містечку всі один одного поважають та люблять. Не розумію, як я одразу не впізнав у вас чужинку. 

— Ви так ідеалізуєте це місце, — я ще раз оглянула ці засніжені простори, — ніби ми в якійсь казці. А це прекрасне королівство. Банально.

— Що ж, — Арсен прочистив горло, ніби йому стало бридко бути поряд зі мною, — дякую за компанію. Дякую що вділили мені час та провели. Думаю, далі я сам.

Чоловік ще раз оцінююче пройшовся по мені поглядом і я аж на відстані відчувала ту відразу, що викликаю в нього. На мить я навіть почала закипати від образи, проте в голові різко дзенькнув дзвіночок чудової ідеї, що дуже швидко перетворилась ледь не в геніальний план.

— А ви…— я повільно підійшла ближче, під ногами скрипів сніг і елегантної ходи зробити не вийшло, — коли знову приїдете до нас?

— Не-е-е знаю, — Арсен дивився на мене як на дурепу, та я всіма силами намагалась бути дружелюбною, — ви щойно наче всіляко намагались «приховано» натякнути, щоб я йшов геть. А тепер питаєте таке?

— Я просто різко усвідомила, що була надто грубою з вами. Ви ж… все-таки нотаріус, поважна людина. Бабуся мабуть не дарма вас обрала. А я так негарно поводилась. Ну ви розумієте, правда ж? Стрес і все таке, — сніжинка приземлилась мені на щоку і я спробувала тендітно прибрати її, щоб видаватись ще більш милою.

— Так, розумію, — він коротко кивнув, — та думаю, частої моєї появи тут не треба. Хіба що ви різко зміните свою думку та швидко вийдете заміж. В чому я сумніваюсь. То ж навіть не знаю, коли ми знову зустрінемось.

— Ні, не кажіть так, — я підійшла ще ближче та обережно торкнулась його плеча, — як бачите, ви тут усім сподобались, будете бажаним гостем в цьому домі. Я впевнена, це була не остання наша спільна вечеря.

Я посміхнулась і декілька разів кліпнула своїми довгими віями. Арсен стояв як укопаний, мені здавалось, він навіть не дихає. Спочатку я вирішила, що це просто найшвидше зваблення на моєму досвіді і вже практично святкувала подумки свою перемогу. Та потім Арсен різко відступив назад, звільняючись від моєї руки, а потім глянув мені прямо в очі крижаним поглядом своїх карих очей.

— Не знаю, що ви робите… Та справді занадто ви дивна, Регіно. Думаю, зустрінемось ми точно не скоро. До побачення.

Арсен дуже швидко здолав засніжену стежку та я лише чула, як автівка відʼїжджає від нашого дому. Я й далі стояла на місці, стукаючи себе долонею по стегні. Щось не так. Щось тут точно не так. Інший чоловік би вже на руках мене носив після такого, а тут… Вдає міцного горішка чи справді ним є. Побачимо, я так просто не здаюсь.

— Ну що там? — з якоюсь вдаваною цікавістю спитала мама, коли я повернулась в будинок, — ви досить довго розмовляли. Про що?

— Нічого цікавого, — я знизила плечима, — про заповіт. Також він розповідав мені про історію містечка. І що тут живуть дуже гарні та милі люди.

— Хіба ж неправда? — тітка засміялась, — я тут живу.

— Для чого ти запросила його на вечерю? — прямо спитала я, — не пригадую, щоб він якось ставав членом сімʼї.

— Він просто багато зробив за цей час. Для мами… тепер для нас. Мені просто захотілось віддячити хорошій людині.

— Думаю маленького папірця з номіналом було б достатньо, — я махнула рукою в повітрі.

— Мені здалось, що ніхто не був проти, — вона знизила плечима.

— Ти хотіла загравати до нього? — я хитро примружилась та підняла одну брову, — він тобі сподобався?

— Регіно, будь ласка, — мама невдоволено глянула на мене, а я хотіла просто роздерти те кляте крісло, на якому сиділа. Як же мене вибішує ця фраза.

— Оце так, — тітка розсміялася, — була б я хоч на двадцять років молодшою. Тоді ми могли б про таке поговорити.

— А що ж не так? Ти чудова приваблива жінка свого віку. Чому тобі не може подобатися такий чоловік? — я закинула ногу на ногу.

— Здається, ця розмова трохи переходить межі, — мама тремтячою рукою піднесла чашку з чаєм до губ. І я знову задивилась на її каблучки. Мама завжди була надто вихованою та надто чемною. І ця її ідеальність часто істерично бісила мене.

— Та чому ж? — щиро здивувалась тітка, — я давно так не сміялася. Не думала, що про мене ще можна складати такі плітки. Регіно, дякую. Добряче підняла мою самооцінку.

— Завжди рада, — я коротко посміхнулась та спостерігала за жінками, що миленько пили чай. 
Проте в голові прокручувала вже всі можливі ідеї, як розвести Арсена на зустріч та що робити, коли він все ж погодиться. Мама з тіткою ще щось говорили до мене, та я лише кивала головою. Цей шум не давав мені сконцентруватися на потрібному, тому я вирішила піднятися до своєї кімнати. Але й там я не змогла нічого вигадати, тому просто прийняла душ та лягла спати. 
Наступного дня свій вільний час я проводила, ходячи туди-сюди по вітальні, повністю поглиблена в думки. Я ж не можу просто так зараз подзвонити йому і покликати гуляти. Має бути якась більш вагома причина, тим більше, цей нотаріус точно зайнятий, що про зустріч варто домовитись. Я зупинила себе, бо ці думки видались мені надто дивними. Чому я взагалі хвилююся про його час? 
Сьогоднішній день нарешті за весь час нашого тут перебування був без снігу. Яскраво світило сонце, від снігу це сліпило. Вітальня була залита теплими променями і коли я ще раз розвернулась, щоб пройти по кімнаті, мою увагу дещо привернуло. На підлозі поряд з ніжкою дивана щось заблищало. Я опустилась вниз і в моїх пальцях опинилась запонка. Вона була невелика, проте гарна і з маленькими камінцями. Я відразу ж все зрозуміла та посміхнулась сама до себе. Тато запонок не носить, а вона лежить саме там, де тоді сидів Арсен. Я впевнено взяла телефон та знайшла його візитку, що чоловік залишив «провсяк випадок». Гудки спочатку були надто довгими та нудними і мені здавалось, що слухавку він вже не візьме. Та врешті на іншому кінці відповіли.