Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Ліцей знаходився зовсім близько до нашого будинку. Варто було просто перейти через парк. Біля воріт ми з мамою наче по змові зупинилися зачаровано розглядаючи навчальний заклад. Закрита територія, де розташовувалися три величезні корпуси. Збудовані вони були у вигляді середньовічного замку. По центру найбільший, де гордовито висіли букви TITAN-HOUSE. Дім титанів. Це був єдиний ліцей, який мав назву, а не порядковий номер. Вся площа була оформлена в англійському стилі дев’ятнадцятого століття. Напевно для того, аби діти багатих батьків не відчували себе ущербними перед дітьми дуже багатих батьків, які навчалися в Англії.

- Може встигаємо ще на автобус до Тернополя? – мама поступилася назад.

Я глянула на смарт-годинник.

- Пізно мам.

І приклавши пропуск до маленького датчика ступили на територію.

Тут все було не так. Надто пафосно. Інстаграмно. І орієнтовано на бажання дітей.

Нас зустріла Ангеліна Іванівна – завуч, провівши до великого навісу, де мала відбуватися урочиста частина.

Це була найкоротша лінійка у моєму житті. Без зайвих сентиментальних розмов і віршиків про Альма Матер. Завуч привітала всіх зі святом, звернула увагу на новоприбулих, дала кілька хвилин одинадцятикласникам і президенту школи. Завершальним етапом став красивий вальс випускників.

Воронівського я знайшла одразу. Високий, широкоплечий, він вирізнявся на фоні всіх інших. Обережно, я б навіть сказала, тендітно тримаючи за талію високу блондинку плавно розчинявся у ритмі Вівальді.

- Мішель? – коли всі почали розходитися до мене підійшов чоловік років тридцяти у стильному дорогу костюмі. – Мене звати Матвій Павлович Дяків. Я вчитель інформатики та твій класний керівник. Ходімо, познайомлю тебе з однокласниками. А Вас чекають в учительській. – привітно кивнув мамі.

Всередині приміщення були доволі просторі і зовсім не похмурі. Хоча стиль витриманий до дрібниць.

Матвій Павлович щось розказував, а я намагалася запам’ятати шлях, тому чула тільки половину з усього озвученого.

- А ось і кабінет інформатики. – ми зупинилися біля великих чорних дверей.

- Це єдиний клас чи є паралельні?

- Є ще Б і В. Але мої – найкращі. – і я йому вірила. Тому що гордість за своїх учнів плескалася в його учительських очах.

Я взялася за ручку дверей та він мене зупинив.

- Мішель. – нахилився ближче понизивши тон. – Слухай і максимально запам’ятовуй те, що я тобі скажу. Перше. Нікому тут не довіряй. Навіть якщо на перший погляд людина добра і відкрита. Друге. Не розповідай про себе занадто багато. Буде використано проти тебе. Третє. Не показуй своїх слабких сторін. Не плач. Не жалійся. Не будь занадто м’якою і доброю. Відчують слабинку – заклюють. І останнє. Не бійся іти вперед, обганяй, конкуруй, вигравай. Будь ввічлива, але слово твоє має бути гостре, як меч.

І тут у мене збилися всі налаштування.

- Ви ж говорили, що вони найкращі... – я підняла на нього прямий погляд.

- Правильно. Тільки я мав на увазі не моральні цінності. Я готую бійців. Сильних. Мудрих. Хитрих. Серед цьогорічних випускників – восьмеро ідуть на золоту медаль. Шість із них у моєму класі. І річ не тільки в тому, що вони такі розумні. Вони ерудовані. Я вчу їх ставити цілі і досягати їх. Бути лідерами. Серед них майбутні вчені, лікарі, юристи, програмісти, підприємці і... дружини олігархів, звісно. Я хочу, щоб вони були особистостями, а не декоративним продовженням власних батьків. Тому будь обережна. Не створюй конфліктів, але свої кордони змусь поважати. У будь-яких питаннях звертайся до мене.

Я вже не зовсім розуміла куди потрапила. У ліцей чи якийсь військовий табір.

- Готова? – він дав мені кілька хвилин перетравити інформацію.

Я негативно замахала головою.

- Чудово. Розправ плечі. – легко вдарив долонею між лопаток. – Голову вверх. Погляд байдужий і самовпевнений.

Відчинив двері пропускаючи мене всередину. Там стояв звичний шум.

- Агов, тераріум! – Матвій Павлович двічі плеснув у долоні. – Писки закрили, емоції під контроль і слухаєм мене.

Варто було переступити поріг, як вся навіяна впевненість зійшла на нуль. Наставницькі поради просто розтанули в повітрі. Дев’ятнадцять пар очей встромили в мене свої цікаві погляди.

- Це – Мішель. Ваша нова однокласниця. – він знову легко вдарив мене долонею по спині.

Я постаралася непомітно випрямитися.

- Ікла свої не показуємо, кігті точимо один на одному. До новенької відносимося з повагою і розумінням. Посмієте застосувати до неї один із своїх фокусів... Ну ви знаєте, що буде. – витримавши паузу, яку ніхто не смів порушити, він продовжив. – Савчук!

- Так. – на першій парті третього ряду піднявся світловолосий хлопець. Здається, це президент ліцею.

- Під твою відповідальність. Кіцман! – кивнув худенькій дівчинці біля вікна. – Допоможеш. Все покажеш. Проінструктуєш. – він повернувся до мене. – Займай будь-яке вільне місце.

Оглянувши приміщення, де було п’ять рядів по п’ять одноосібних парт, я сіла по центру, одразу позаду президента. Робити це під масовим прицілом було надзвичайно важко. До мене одразу повернувся хлопець.

- Я – Роман. – він простягнув руку і я легко її потисла. – Я високий, тобі буде погано видно екран. Давай поміняємося.

Я спробувала заперечити та він уже взяв рюкзак і піднявся.

- Дякую. – тихо промовила озираючись. На що отримала теплу посмішку.

Класний керівник лише задоволено кивнув спостерігаючи за цією сценою.

- Запитання є? – він знову взяв увагу на себе. Кілька учнів підняли руки. – Запитань немає. – запечатав. – А тепер валіть звідси. Сьогодні навчання не буде. Завтра всіх чекаю на першому уроці тут. Дам розклад, розберемося з планами на перше півріччя.

- А як же привітати нас з випускним роком? Пригостити чимось. Я не проти келиха Просеко. – протягнула блондинка по ліву руку від мене. Схоже, це з нею танцював Костя.