Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Відьмак. Сезон гроз 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відьмак. Сезон гроз" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 88
Перейти на сторінку:
як саме вона, і послала тебе за ґрати.

— Що?

— Я ж кажу. Це Корал на тебе донесла. Саме це нікого не здивувало, бо всім відомо, що чародії щодо тебе затялися. А тут раптом така сенсація: чародійка ні з того ні з сього виплачує заставу й дістає тебе з льоху, до якого тебе її стараннями й кинули. Ціле місто…

— Усім? Ціле місто? Що ти тут вигадуєш, Любистку?

— Я використовую метафори та перифрази. Не вдавай, що не знаєш ти ж мене, як облупленого… Зрозуміло, що не «ціле місто», а виключно деякі добре поінформовані серед тих, хто перебуває близько до урядових кіл.

—І ти, виходить, також є тим, хто нібито перебуває близько?

— Угадав. Ферран— це мій кузен, син брата мого батька. Я заявився сюди до нього з візитом як до родича. І довідався про твої проблеми. Відразу за тебе заступився, ти ж, правда, у цьому не сумніваєшся? Я ручався за твою чесність. Розповів про Йеннефер…

— Сердечно тобі дякую.

— Облиш той свій сарказм. Я мусив про неї розповісти, аби дати кузенові зрозуміти, що тутешня магічка оббріхує тебе й очорнює тебе через заздрість і ревнощі. Що всі ті звинувачення— фальшивка, що ти ніколи не принижуєшся до фінансових оборудок. У результаті мого заступництва Ферран де Леттенхоф, королівський інстигатор, найвищого рангу екзекутор закону, уже переконаний у твоїй невинності…

— Мені так не здалося, — заявив Ґеральт. — Навпаки. Відчував я, що він мені не довіряє. Ані в справі начебто зловживань, ані в справі зникнення мечів. Чув, що він говорив про докази? Докази для нього— то фетиш. Тож доказом махінацій стане донос, а доказом містифікації викрадення мечів— підпис Ґерланда з Риблі в реєстрі. До того ж та міна, коли він застерігав мене від спроб виїзду з міста…

— Те, як ти його сприймаєш, образливо, — заявив Любисток. — Я знаю його краще за тебе. Те, що я за тебе заступився, для нього варте більшого, ніж дюжина дутих доказів. А застерігав він тебе слушно. Чому, ти вважаєш, ми обидва, я та він, пішли до кордегардії? Аби втримати тебе від того, щоб ти наробив дурниць! Хтось, кажеш, підставляє тебе, фабрикує фальшиві докази? Тож не давай тому хтосю доказів правдивих. А таким була б твоя втеча.

— Може, ти й правий, — погодився Ґеральт. — Але інстинкт говорить мені дещо інше. Треба мені дати драпака, поки не взяли в облогу. Спершу арешт, потім застава, відразу після того мечі… Що буде ще? Дідько, без меча я почуваюся, як… Як слимак без шкаралупи.

— Як на мене, щось ти дуже переймаєшся. Що тут, мало магазинів? Махни рукою ти на ті мечі, купи собі щось інше.

— А якби вкрали в тебе твою лютню? Отриману, як пам’ятаю, за досить драматичних обставин? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пішов би купувати собі іншу в лавці за рогом?

Любисток рефлекторно затиснув долоні на лютні й обвів навколо сполошеним поглядом. Утім, ніхто не скидався на потенційного грабіжника інструментів і нездорового інтересу до його унікальної лютні не виявляв.

— Ну так, — видихнув він. — Розумію. Як і моя лютня, твої мечі теж свого роду єдині й незамінні. До того ж… як там ти говорив? Зачаровані? Такі, що викликають магічну імпотенцію… Дідько, Ґеральте! Ти тільки зараз мені про те говориш? Я ж часто перебував у твоїй компанії, мав ті мечі на відстані витягнутої руки! А інколи й ближче! Тепер усе ясно, тепер я розумію… Останнім часом, най йому, мав я певні труднощі…

— Заспокойся. З тією імпотенцію це побрехеньки. Я вимислив те на місці, розраховуючи, що плітка піде. Що злодій злякається…

— Як злякається, то буде готовий притопити мечі в гноївці,— тверезо констатував бард, усе ще трохи поблідлий. — І ти ніколи їх не відшукаєш. Скоріше, покладися на мого кузена Феррана. Він тут уже давно інстигатором, має цілу армію шерифів, агентів та шпиків. Знайдуть злодія вмить, побачиш.

— Якщо він іще тут, — заскреготів зубами відьмак. — Міг гайнути, поки я сидів у буцегарні. Як там, кажеш, зветься та чародійка, завдяки якій я туди потрапив?

— Литта Нейд, прізвисько— Корал. Здогадуюся, що ти маєш намір робити, приятелю. Але не знаю, чи це найкраща думка. То чародійка. Чаклунка й жінка в одній особі, словом, чужий вид, який не піддається раціональному пізнанню й функціонує за незрозумілими для звичайних чоловіків механізмами та принципами. Що я тобі, зрештою, говорю, ти й сам про все чудово знаєш. У тебе ж у цьому питанні багатий досвід… Що воно за галас?

Безцільно мандруючи вулицями, вони потрапили на околиці майданчика, над яким стояв безперестанний стукіт молотків. Функціонувала тут, як виявилося, велика бондарська майстерня. Біля самої вулиці, під навісом, громадилися рівні штабелі сушених клепок. Звідси, переношувані босими підлітками, клепки мандрували до столів, де затискали їх у спеціальних упорах й обробляли скоблями. Опрацьовані клепки переходили до інших ремісників, ті закінчували їх на довгих стругальних лавках, стоячи над ними розчепірившись по кістки в стружках. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх докупи. Ґеральт хвилинку приглядався, як під впливом тиску хитромудрих тисків та скручених болтами стяжок постає форма діжки, що відразу фіксувалася за допомогою набитих на виріб залізних обручів. Аж на вулицю вилітав пар від великих котлів, у яких діжки парили. З глибини майстерні, з подвір’я, долітали запахи дерева, розжареного над вогнем: там діжки гартували перед подальшою обробкою.

— Скільки не бачу діжку, — заявив Любисток, — спонукає вона мене до пива. Ходімо за ріг. Я знаю там один симпатичний шинок.

—Іди сам. Я провідаю чародійку. Здається, я знаю, хто то, я вже її бачив. Де її шукати? Не кривися, Любистку. Це вона, як мені здається, є джерелом і першопричиною моїх клопотів. Я не стану чекати, як плинутимуть справи, піду та запитаю її прямо. Не можу я стирчати в цьому містечку. Хоча б із тієї причини, що з грошвою в мене, скоріше, так собі.

— На те, — сказав гордо трубадур, — ремедіум знайдеться. Я тебе підтримаю фінансово… Ґеральте? Що діється?

— Повернися до бондарні й принеси мені клепку.

— Що?

— Принеси мені клепку. Хутко.

Вуличку загородили трійко кремезних здоровил із поганющими неголеними й немитими пиками. Один, плечистий настільки, що майже квадратний, тримав у руці окуту палюгу, товстезну, наче вимбовка кабестана. Другий, із кожухом хутром наверх, носив тесак, а за поясом мав абордажну сокирку. Третій, засмаглий, наче моряк, озброєний був довгим, паскудним із виду ножем.

— Гей ти там, смердюше рівійський! — розпочав квадратний. — Як почуваєшся без

1 ... 8 9 10 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Сезон гроз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Сезон гроз"