Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Темрява не зникла. Вона відступила, але залишила по собі відчуття, ніби весь світ завис у невизначеності. Ліліан стояла нерухомо, її дихання стало уривчастим, а серце шалено гупало в грудях, ніби хотіло пробити межі власного тіла. Вона зробила вибір, і тепер цей вибір жив у ній, просочувався в кров, у кожен її подих. Вона не знала, куди він її приведе, але відчувала, що вже стала іншою.

Володар Мороку зник так само раптово, як і з’явився, але його присутність залишила слід, що проникав глибше за будь-які слова. Храм більше не був просто стародавнім місцем — він став ареною її першого випробування, і цей момент залишиться з нею навіки.

— Твоя мітка… — голос Рафаеля розрізав тишу, ніби лезо. — Вона змінилася.

Ліліан повільно опустила погляд на плече. Символ на її шкірі пульсував, гарячий і живий, ніби дихав разом із нею. Лінії стали різкішими, чорнильний візерунок потемнів, розростаючись, мов живий організм. Вона простягнула руку, щоб доторкнутися до нього, і в ту ж мить її свідомістю пронеслося щось незбагненне. Хвиля темряви — холодна, могутня, первісна — накрила її розум, розчинила межі між реальністю та тим, що ховалося у глибинах її сутності.

Рафаель зробив крок до неї, але рука зависла в повітрі. Він не наважився торкнутися її.

— Я бачив таке… — його голос став майже нечутним, ніби він сам боявся вимовити ці слова. — Але тільки раз. Коли народився перший Володар Тіні.

Ліліан здригнулася. Світ навколо похитнувся. У голові роїлися спогади, що їй не належали: темні постаті, що схилялися перед чорною фігурою; голоси, що промовляли древні слова; очі, в яких не було нічого людського.

— Що це означає? — вона ледь впізнала власний голос, такий він був тремтячий, сповнений сум’яття.

Рафаель відвів погляд, його очі потемніли, стали бездонними, як сама темрява.

— Це означає, що твій вибір важить більше, ніж ти думаєш. Тепер ти не просто Носій Тіні. Ти — межа. Межа між світлом і мороком.

Тиша нависла між ними, але це була не просто відсутність звуку. Вона була живою, сповненою сили, що затаїлася у глибинах темряви. Ліліан відчувала, як холодні потоки тіні сплітаються навколо неї, чекаючи, коли вона зробить наступний крок. Але чи був у неї ще вибір?

Рафаель вдивлявся в неї, шукаючи в її очах відповідь, якої сам не міг знайти. Його пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— Я мав сказати тобі раніше, — його голос був тихим, ніби він ніс тягар, який був йому не під силу. — Але я боявся. Боявся, що ти змінюєшся. Що станеш… не тією, ким була.

Ліліан здригнулася. Її мітка пульсувала все сильніше, ніби тінь у її венах ожила. Вона підняла погляд, і вперше в очах Рафаеля побачила не лише темряву, а й щось інше — біль, страх… і щось невідворотне.

— Що ти хочеш сказати? — її голос лунав тихо, але кожне слово було, як удар у серце. — Що ти ховав від мене?

Рафаель зітхнув, мовби його відповідь важила тисячі років.

— Це більше, ніж ти можеш уявити, Ліліан. Твоя кров… твоя родина століттями носила цей дар. Темрява, що зараз у тобі, передавалася з покоління в покоління. Ніхто не вибирав її. І ти також.

Ліліан затремтіла. Її мітка затанцювала чорними відблисками, немов відчувала слова Рафаеля і відгукувалася на них. Холод пронизав її до самих кісток.

— Ти хочеш сказати… — її голос зірвався, але вона змусила себе продовжити, — що це було вирішено ще до мого народження? Що я завжди була… частиною цього?

Рафаель повільно кивнув. Його очі були сповнені відлунням її власних страхів, наче дзеркала, що відбивали темряву її душі.

— Твоя родина завжди була зв’язана з тінню. Не просто володіла даром, а й була створена для нього. Вони були обрані, чи краще сказати — приречені. З кожним поколінням ця сила ставала сильнішою. І кожен, хто народжувався з нею, не мав вибору. Вони вже були частиною цієї темряви. Вона прокидалася в них, вони підкорялися їй, і так було завжди.

Ліліан відчула, як кожне слово проникало в її тіло, мов холодні леза, що розрізали її зсередини. Її рука самовільно потяглася до мітки, і коли кінчики пальців торкнулися шкіри, та спалахнула, немов відгукуючись на його слова. Жар миттєво пробіг її венами, змушуючи серце затремтіти в глибинах грудей.

— Ти хочеш сказати, що це не випадково? Що я не можу вибрати свій шлях? — В її голосі з’явився панічний відтінок, у очах — проблиск заперечення. Їй здавалося, що світ, у який вона вірила, осипається, мов попіл.

Рафаель нахмурився, його губи стиснулися в жорстку лінію, і він зробив крок вперед. Повітря між ними здригнулося, і раптом згустилася тінь. Вона була примарною, наче спогад, але жахливо реальною, її присутність відчувалася в кожному подиху. Це було щось древнє, ненаситне, сповнене потужної, безжальної сили.

— Це не просто твоя доля, Ліліан, — його голос став глибшим, майже оксамитовим, але в ньому звучала важкість неминучого. — Це спадщина, яку ти не можеш залишити позаду. Ти не просто носій сили. Ти — її частина, її відгомін у світі, її живе втілення. Вона прокидається в тобі не як гість, а як господар. І вона вже вибрала тебе.

Її ноги підкосилися, і вона зробила крок назад. Холод просочувався в її шкіру, стискаючи легені.

— Я… я не можу цього прийняти, — прошепотіла вона, її голос затремтів. — Я не хочу бути частиною цієї темряви.

Рафаель підійшов ближче. Його рука лягла їй на плече, легким, майже захисним дотиком — єдиним теплим у цій хвилі холоду.

— І я не хочу, щоб ти була. Але, Ліліан, ти вже не можеш це змінити. Навіть якщо закриєш очі — тінь не зникне. Вона завжди буде поруч, як відлуння, як подих за спиною.

Світ навколо неї руйнувався, темрява огортала її, мов чорний шовк, і все ж… її душа ще трималася за останній вогник світла. Її погляд зустрів його, сповнений не тільки страху, а й внутрішнього вогню.

— Я розумію, що вибір уже зроблений. І я розумію, що я не можу змінити те, що вже є частиною мене, частиною моєї крові. Але, Рафаель… — її голос став твердим, непохитним, наче лезо. — Я не здамся. Я не дозволю цій тіні визначати, хто я. Я знайду свій шлях, навіть якщо він буде темним і важким. І я буду боротися, аби не стати тим, чого вони хочуть від мене.