Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Дві години? Я перетворилася на фантома за дві години? Оце катастрофа! Я хранителька темряви.

— Не репетуй. Я думаю, — пробубніла Елізабет, дістаючи з шухляди дерев’яну коробку шахів. — Є, знайшла.

Люсі вже давно кинула спроби зрозуміти, що робить її друга особистість. Однак, схрестивши руки, вона все одно запитала:

— Навіщо мені це?

— Пограємо в шахи. Ми давно не грали. Я тебе майже завжди перемагала, пам’ятаєш? — сказала вона з усмішкою.

Якась нісенітниця. Вона навіжена.

— Елізабет, тебе не існує, — обурилася Люсі. — Я зараз просто, як дурепа, буду грати в шахи сама з собою? — Вона взялася руками за голову. — Я навіть зараз, як дурепа, розмовляю сама з собою, хоча маю важливіші турботи. Я хранителька темряви! Цього ти весь час добивалася? Вітаю, у тебе вийшло. Ти вкотре зіпсувала мені життя.

— Не відходь від теми, — відповіла Елізабет із незадоволеною фізіономією.

Схрестивши ноги, вона сіла на килим між столом і дверима в кімнату та заходилася розставляти фігури на шахівницю.

— Ми граємо в шахи.

— Я не хочу, — швидко заперечила Люсі, але Елізабет, як завжди, чхала на її думку.

— Така відповідь не приймається. Шахи — це саме те, що тобі зараз потрібно. Ходи.

Вона божевільна. Вона божевільна!

— Я щойно була примарою у ванній, кілька годин тому взагалі змусила чоловіка застрелитися, а ти хочеш грати в шахи?

— Так треба. Сідай, — наказала Елізабет із трохи злим поглядом. Видно, її терпіння скоро дійде до межі.

Люсі спантеличено стояла на місці, вивчаючи вираз її обличчя. Судячи з усього, її уявна сестра справді серйозно налаштувалася на гру й не відчепиться, доки та не зробить хід.

— Ну, добре, — кинула Люсі, знизавши плечима, та сіла навпроти.

Усі її емоції наче змішалися докупи, утворивши сіру масу тьмяних відтінків. Вона зробила перший хід. Елізабет відповіла пішаком, зосередившись на шахівниці, і злегка усміхнулася. Вистачило кількох безслівних секунд, щоб Люсі збагнула абсурдність цієї ситуації.

— Немає слів. Я остаточно здуріла.

— Ти вже давно здуріла, не забувай про це.

— А й справді, — згадала Люсі. — Якого дідька ти мене покинула, коли на ринку з’явився проклятий. Це ж ти винна, що він мене знайшов. Не могла його вбити сама? Чи злякалася?

— Злякалася? — Елізабет кинула смішок. — Я не боюся смерті, проте якби я тоді втрутилася, то, можливо, я б отримала всю силу, замість тебе. Скажи, ти б хотіла, щоб ця магія опинилася під моїм контролем?

— Ні.

З однаковим успіхом цей світ можна було б засунути в торбинку й викинути в море буйним хвилям.

— Саме так! До речі, у тебе непогано виходить.

— Грати в шахи? Ну, це ж не намагатися з’ясувати всі зміни й опанувати нові здібності. Мені ж насправді це не потрібно, — гучно відказала Люсі, розвівши руками. 

Раптом зі сходів долинули чиїсь кроки. Двері відчинилися без стуку — це бабуся прийшла перевірити, як поживає її онука. Іншими словами, робить видимість, що їй не байдуже. Побачивши Люсі біля шахів на килимі, вона, сама одягнена у вишукану сукню, не на жарт здивувалася.

— Ти щойно…

— Що? — відказала вона, на мить зморщивши ніс через нестерпний запах бабусиних парфумів. Так вона намагалася перекрити сморід тютюну, але краще б цього не робила.

Люсі дійсно не знала, що насторожило бабцю. Те, що її онука грає в шахи, сидячи на підлозі? Чи вона почула, як та розмовляла сама з собою?

— Як ти рухала фігури без рук? Це також сила розуму? — запитала вона, з аристократичною зверхністю вказуючи на шахівницю.

— Я що? — здивувалася Люсі й поглянула на Елізабет, яка зараз усміхалася ще ширше. Вона зробила наступний хід.

— Ось, як зараз!

То он воно що!

— Так-так, це одна зі здібностей, — збрехала Люсі, досі намагаючись збагнути всю суть ситуації.

— Не чула про таке раніше. Мабуть, вас в Академії й справді чогось навчають.

З уст леді Палмер це прозвучало ніяк інакше, як образа. Вона досі вважала навчання Люсі марною витратою грошей і хотіла просто віддати її заміж за багатія. Як добре, що всі ті чоловіки страшенно боялися жінок з чарами.

— Мабуть, — підтвердила вона, посунувши наступну фігуру.

Цього разу Люсі знала, що робила це не руками, і від того отримувала неабияку насолоду. Кутики її рота трішки піднялися, але потім швидко повернулися в беземоційну гримасу.

— Що ж, добре. А ти виходила сьогодні на прогулянку? — продовжила розпитувати бабуся.

— Так, а що?

— Приходила сусідка навпроти. Місіс Паркер. Ремствувала, що ти натравила на її сина його подругу, наче агресивного собаку.

— Вівчарку, — поправила Люсі, продовжуючи ліниво грати.