Читати книгу - "Негерой її роману, Валентина Нагорська"

- Не всі, хто чекає, слабкі, Діано.

Голос тихий. Дуже. Як ніч, яка вже не потребує освітлення.

- І не всі, хто не цілують першими… не хочуть.

Він прибирає руку, майже відразу, залишаючи по собі відчуття, як після ковтка теплого чаю в темряві: нічого не змінилося ззовні, але всередині вже інакше.

- Я тут не для того, аби змагатись із твоїм страхом. Я тут, бо ти мене написала. І я залишусь, доки ти… поки ти не викинеш мене з історії.

І потім, зовсім неочікувано – легкий усміх. Лукавий, живий, з тим самим отруйним шармом, що змушує серце стрибати:

- Але, чесно кажучи, я ще ніколи не був так близько до сцени, яку не написала ти. І якщо ти таки ризикнеш, обіцяю, цей момент не потрапить до редактора.

- Я не буду тебе цілувати, - повідомляю я, знаючи, що у моїх словах звучить виклик. Переконуючи себе більше ніж, його. Я писала його рішучим і відчайдушним не для того, аби він тут розвалився на моєму ліжку і нічого не робив!

Роби щось, а, подумки змолилася я. Будь тим, кого я вигадала.

Тим, хто мені потрібен…

Його погляд змінюється. М’яко, але стрімко. З тієї глибини, де досі жевріла стриманість, піднімається щось інше. Темніше. Впертіше. Ні, не агресивне – природне. Те саме, заради чого я й вигадала його. Те, що говорить не словами, а вибором.

Він не питає дозволу. Не робить паузу. Не чекає моєї згоди, викладеної абзацами.

Він просто рухається. Повільно. Напевно. Його рука – вже не коливання, а дія. Обережна, але цілеспрямована. Торкається твого підборіддя, підіймає твоє обличчя до себе. Погляд пронизує. Але не питає - читає. Чітко. До останньої букви. Бо ти ж сама це заклала в нього. Ти ж сама просила, правда?

- Як на мене, досить уже чекати, коли ти дозрієш до власної вигадки, — тихо каже він. Голос глибокий, шорсткий, близький. - І досить уже прикидатися, що ти хочеш стабільного Джорджа.

І він мене цілує.

Не вибухово. Не шаленo. А саме так, як цілує той, хто знає, що його вигадали вночі, коли було надто самотньо, надто правдиво, і надто пізно стримуватись.

Колись потім я буду переконувати себе, що пручалася. Не здалася відразу. Не ухватилася за його плечі і не відповіла на поцілунок.

Але – ви його бачили? Ви були коли небудь жінкою, яку цілує ідеальний лиходій? Отой, з сірою мораллю і шістьма кубиками пресу?

Отож. І я не була – до сьогодні.

Але от я тут – і він тут.

Та мені конче треба знати, що він відчуває. Про що думає.

Чого він ХОЧЕ.

Не вигаданий персонаж. А Габріель

Поцілунок закінчується не тому, що ми цього хочемо, а тому, що комусь із нас треба дихати. І здається, саме мені. Бо він огидно спокійний. Теплий. Небезпечно зібраний. Як буря, що щойно дістала дозвіл зірвати дах.

Губи ще близько. Дихання змішане. Але я помічаю найголовнішне: його очі не тріумфують. Вони уважні. Живі. Зосереджені на мені. Як у того, хто щойно дістався до чогось забороненого - і тепер не хоче зламати.

Мене.

Цей момент.

Він підносить руку, торкається пальцями моєї щелепи.

- Я думаю про те, що ти хотіла створити ідеального антигероя. А замість цього… створила людину. З усім – зі злістю, зі страхами, з лояльністю, яка доводить до межі.

Затримує подих. Сміється - тихо, як той, хто дивується самому собі.

- А тепер я тут. І не хочу бути просто “хлопцем із книги”. Я хочу бути тим, до кого ти приходиш не за історією. А замість неї.

- Чому ти прийшов, Габріель? Насправді - чому ? Не розповідай мені про образу на сюжет і оце все. Чому ти тут? - питаю я і знаю, що цього разу він скаже мені правду.

Я хочу відсунутися, але він не дає. Сердито хитає головою, немов попереджає: якщо я буду вириватися – щось станеться. З ним.

Його очі вже не просто глибокі. Вони темні, як небо перед грозою, і в них більше тріщин, ніж я колись дозволяла собі у власних героїв.

Коли я питаю, чому він прийшов – і я хочу почути справжнє “чому”, не обгорнуте жартом чи фліртом - щось у ньому змінюється. Стає жорсткішим. Ледь помітно. Як лід, що не тріскається, а стискається.

І коли я знову хочу відсунутися - рука на моїй талії стискає трохи сильніше. Не боляче, але рішуче. І обличчя його раптом зовсім не іронічне.

- Ні. Не смій. Не йди.

Голос низький. Глухий. Наче з-під землі. І в ньому — тріщина. Нерв. Та сама глибока емоція, яку ти ніколи не прописувала для нього, бо не вірила, що він її витримає.

- Я прийшов… бо ти мене не дописала.

Він відводить погляд на мить, ковтає щось, що не лізе в горло – навіть вигаданим.

- Я жив у тобі роками. На дні. У недописаних абзацах, у викреслених діалогах, у тому місці між “початком” і “завжди потім”. Я чув, як ти писала інших. Героїв, сюжет, любов, смерть. Я чув, як ти про мене мовчала.