Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Ранок у Шпилях починався, як завжди: баби сиділи на лавках і обговорювали всі свіжі новини, дід Петро годував курей і бурмотів щось собі під ніс, а в повітрі пахло свіжоспеченим хлібом.

Але чотири людини і один кіт мали зовсім інші справи.

— Добре, давайте ще раз, — сказав Максим, коли вони зібралися під старим дубом біля ставка.

Соломія перегортала блокнот, перечитуючи свої записи.

— Ми знаємо, що вчора вночі біля млина було щось… або хтось.

— І ми знаємо, що вітер не може сам зачиняти двері, — додав Іван.

— І точно не може залишати малюнки на підлозі, — погодився Тимко.

Максим кивнув.

— Тому сьогодні вдень ми повернемося туди і подивимося, чи залишилося там ще щось.

— А якщо там буде Буряк? — скептично запитав Іван.

— Тоді ми будемо дуже чемними громадянами і скажемо, що просто гуляємо, — відповів Максим.

— Ага. "Просто гуляємо" прямо в тому ж місці, де вчора самі себе налякали, — пробурчав Іван.

— Ну, ти можеш залишитися тут, якщо хочеш, — хитро посміхнулася Соломія.

Іван здригнувся.

— Та ну, я що, дурний? Ви ж тоді все дізнаєтеся, а я не буду в курсі!

— О, бачиш, як цікавість перемагає страх, — посміхнувся Тимко.

— Я вас ненавиджу, — зітхнув Іван.

Максим піднявся.

— Тоді вирушаємо.

І вони рушили до млина.

А поруч, як завжди, тихо і непомітно йшов Бублик.

Кіт уже знав, що вони знайдуть.

На відміну від нічного походу, тепер млин здавався звичайною покинутою будівлею.

Сонце світило яскраво, вітерець хитав високі стебла трави, а двері млина були злегка прочинені, ніби чекали на них.

— Добре, давайте швидко оглянемо все і йдемо звідси, — сказав Максим.

Вони переступили поріг.

На підлозі візерунок усе ще був.

— Він не стерся, — відзначила Соломія, нахиляючись ближче.

— Ну так, вчора ми нічого не чіпали, — сказав Тимко.

Максим оглянувся.

Все здавалося на місці.

Але чомусь у нього було відчуття, що тут щось не так.

Він повільно пройшов уздовж стіни і зупинився біля одного з дерев’яних стовпів, які тримали дах млина.

І тут помітив.

— Гей, ідіть сюди!

Соломія, Тимко й Іван підійшли ближче.

— Що там?

Максим вказав на іржавий цвях, що стирчав із деревини.

А на ньому…

Кусок тканини.

Він був маленький, але чітко видно, що його залишив хтось, хто зачепився за цвях.

Соломія широко розплющила очі.

— Це… одяг?

— Схоже на те, — сказав Максим і обережно взяв знахідку.

Тканина була темного кольору, на дотик трохи груба.

— Це точно хтось залишив, — сказав Тимко.

— І залишив недавно, — додав Іван.

Максим оглянув тканину уважніше.

— Це не схоже на щось із нашого села.

— А що, у нас є мода на темні костюми? — пожартував Іван.

— Ну, хіба що дід Петро носить старий піджак, — сказав Тимко.

Соломія задумалася.

— Якщо це хтось залишив, то ця людина була тут зовсім недавно.

— А якщо це той, кого ми бачили вночі? — тихо запитав Іван.

Усі замовкли.

Іван першим озирнувся.

— Це означає, що хтось тут був… і, можливо, ще повернеться.

— Саме так, — підтвердив Максим.

Тимко глянув на вхід.

— Ну, може, не варто затримуватися тут довго?

— Погоджуюся, — швидко додав Іван.

Максим заховав шматок тканини в кишеню.

— Ходімо.

Вони швидко вийшли з млина.

Але тепер у них було нове питання.

Кому належав цей одяг?

Коли вони повернулися до села, Бублик уже чекав їх біля лавки.

Максим дістав шматок тканини і показав йому.

— Ну що, Бублику, що скажеш?

Кіт нахилив голову, обережно понюхав тканину…

…і різко відсахнувся.

Його очі звузилися.

Вуха сіпнулися назад.

Іван здригнувся.

— О ні. Знову.

— Він знає щось, — сказала Соломія.

— Бублик завжди щось знає, але не говорить, — пробурчав Тимко.

Максим поглянув на кота.

— Якщо ти так реагуєш, значить, це дійсно важливо.

Кіт тільки моргнув.

А потім стрибнув з лавки і повільно рушив у бік млина.

Максим глянув на друзів.

— Думаю, він хоче, щоб ми йшли за ним.

— Ой, прекрасно, — зітхнув Іван. — Ну от чому не можна просто жити спокійним життям?

Але він все одно пішов за всіма.

Бо коли Бублик щось знаходить – це завжди означає, що пригоди тільки починаються.