Читати книгу - "Кохання на зйомній кухні, Настя Левченко"

Віра здивовано подивилася на тітку. Їй справді потрібно було кілька секунд, щоб усвідомити: тітка Галя не просто випадково натрапила на блог — вона читала його регулярно. І, судячи з виразу обличчя, не без задоволення.

— І що ж ти там читаєш? — обережно запитала Віра, сподіваючись, що, може, тітка не все зрозуміла.

— Ну як що? — відповіла Галя, відкриваючи сумочку і витягуючи планшет, на якому вже був відкритий останній пост. — Ось, будь ласка, мій улюблений: «Він п’є каву, ніби проводить хімічний експеримент. Якщо щось піде не так — оголошується режим надзвичайної ситуації. Я вже звикла. Мені просто смішно. Особливо коли він сперечається з котом про чистоту на підвіконні».

Максим, який досі зосереджено займався своєю кавою, завмер. Його брови трохи здригнулися.

— Це... про мене? — спокійно, але з дуже тонкою інтонацією запитав він.

Віра нервово посміхнулася.

— Це… метафора, — відповіла вона. — Художній образ. Там ніхто не підписаний.

Тітка Галя реготнула.

— Ага, художній! А той «перфекціоніст на коні» — це не ти, Максиме? Бо каву зранку в такому вигляді більше ніхто в цьому районі не готує, повір мені.

Максим мовчав. Він обережно поставив чашку на стіл, сів і з притиском запитав:

— І це читає багато людей?

— Досить багато, — визнала Віра. — Але імен ніхто не знає. Це просто історії. Люди сміються. І, якщо чесно… я теж почала сміятись над всім цим. Інакше просто зійшла б з розуму.

Тиша зависла між ними. Навіть тітка Галя на мить замовкла. Олександр Степанович, як завжди, вибрав момент, аби голосно чхнути з-під батареї, тим самим повернувши усіх до реальності.

Максим повільно кивнув.

— Добре. Якщо це допомагає — нехай буде. Але якщо ти колись назвеш моє ім’я… я почну вести блог у відповідь. Назву його «Життя з блогеркою». І там буде все — включно з твоїм хропінням після перегляду серіалів.

Віра здивовано видихнула. А потім розсміялася. Щиро, гучно, так, як давно не сміялася.

Тітка Галя задоволено зітхнула і допила свій чай.

— Ну от і добре. У вас тут так цікаво, що я вже думаю про власний влог. Буду знімати, як Олександр Степанович ходить по квартирі і вирішує, чий авторитет знову порушити.

Кіт в цей момент вийшов на середину кімнати, сів і подивився на всіх, ніби мовчки підтверджуючи: «Все вірно. Авторитети — не для мене».

Віра вже нічому не дивувалася. Вона подивилася на Максима — той знову повернувся до кавоварки, немов нічого не сталося. І їй стало добре. Не ідеально. Але по-справжньому добре.

А в блозі з’явився новий запис. Називався він просто:
«Серед котів, кави і тіток: вижити та усміхнутись».

І коментарі полилися знову.

«Це найкраще, що я читала за тиждень. Ваша тітка — ікона!»
«Я теж живу з перфекціоністом. Дякую, що пишете про це з гумором!»
«А де взяти кота з таким настроєм? Мій лише спить і їсть».

Блог жив. А з ним і Віра — вже не в полоні ідеальних очікувань, а в просторі, де можна було бути собою. Навіть якщо доводиться щодня рятувати вазу від кота.