Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

Орест обережно підійшов до напівзруйнованого входу. Всередині панувала напівтемрява і важкий, задушливий запах – суміш плісняви, вогкої землі, гнилого дерева і ще чогось нудотно-солодкуватого, від чого волосся ставало дибки. Запах крові. Старої, але й… свіжої.

– Будь готовий, – кинув він Владу через плече і ступив усередину.

Інтер'єр каплички був не менш жахливим, ніж її зовнішній вигляд. Підлога була завалена уламками каміння, сміттям та старим листям. У центрі, де колись мав бути вівтар, стояв грубо збитий кам'яний стіл, схожий на жертовник. На ньому виднілися темні, запечені плями. Стіни були вкриті дивними, незрозумілими символами та малюнками, видряпаними чимось гострим. Деякі з них нагадували спотворені людські постаті, інші – химерних істот із багатьма кінцівками.

– Боже мій… – Влад оглядався, його обличчя було блідим. Він знімав усе на камеру, але руки його помітно тремтіли. – Це… це місце справжнього культу. Вони тут щось робили. І, схоже, нещодавно.

Орест тим часом помітив щось у дальньому кутку каплички, частково приховане купою каміння. Це були сходи, що вели вниз, у темряву. Вузькі, кам'яні, вони зникали під землею.

– Схоже, ми знайшли вхід до «глибин», – похмуро зауважив він. – Щоденник згадував про підземні ходи.

Раптом з глибини цих сходів долинув звук. Тихий стогін. Людський.

Орест і Влад перезирнулись. Без слів було зрозуміло – треба перевірити.

– Михайло? – Орест гукнув не дуже голосно, але так, щоб його почули внизу.

У відповідь – знову стогін, цього разу трохи чіткіший. І потім – тихий, надломлений голос: – Хто… хто тут? Допоможіть…

– Михайле! Це ти? – Орест кинувся до сходів. – Ми йдемо!

Він увімкнув ліхтарик і почав обережно спускатися. Сходи були крутими, слизькими і закінчувалися вузьким коридором, витесаним у скельній породі. Пахло вогкістю, землею і тим самим солодкуватим запахом крові, але сильніше. Коридор вів до невеликої печери чи камери.

Там, на холодній кам'яній підлозі, прикутий ланцюгом до стіни, сидів чоловік. Брудний, у розірваному одязі, з довгим скуйовдженим волоссям, що закривало обличчя. Коли він підвів голову на світло ліхтарика, Орест відсахнувся. Це був Михайло. Але його очі… вони були порожніми, каламутними, позбавленими будь-якого виразу. На обличчі – синці та запечена кров. Він виглядав так, наче провів у цій темряві не дні, а тижні.

– Михайле! – Орест кинувся до нього, Влад слідував за ним, знімаючи все на камеру. – Що вони з тобою зробили?

Михайло повільно сфокусував погляд на Оресті. В його очах на мить промайнув проблиск упізнавання, а потім – жах. – Оресте? Тікай… Тікай звідси! Вони… вони скоро повернуться! Третя ніч… сьогодні…

– Хто повернеться? Хто тебе тут тримає? – Орест намагався роздивитися ланцюг, шукаючи замок.

– Хранителі… – прошепотів Михайло. – Вони готують… жертву… Для Нього. Для Третього Голосу. Я… я бачив їх… у снах… чи наяву… Вони… не люди…

Раптом з глибини коридору, звідки вони прийшли, почувся гуркіт. Важкий, кам'яний звук. Наче щось велике перекрило вихід.

– Вони тут! – скрикнув Михайло, його очі розширилися від жаху. – Вони закрили вихід!

Орест і Влад кинулися назад до сходів. Промінь ліхтарика вихопив з темряви суцільну кам'яну стіну там, де щойно був вихід нагору. Їх замурували.

А потім, з іншого кінця підземної камери, з темного проходу, якого вони раніше не помітили, пролунали повільні, важкі кроки. І низький, гортанний голос, що змусив кров застигнути в жилах, промовив: – Гості… Які несподівані гості… Ви прийшли якраз вчасно. На свято. На третю ніч.