Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Телеграма?
— З пошти принесли справнику в руки. Після тієї телеграми і наказав він Хомутинського арештувати.
— А що в телеграмі?
— А карбованець?
— Ось, тримай, заробив. То що в телеграмі?
— Та я лише краєм ока бачив, — каже і в очі мені заглядає. Диви, який загребущий. Але тут не до торгівлі. Даю йому ще карбованець. — Там про те написано було, що Хомутинський гроші розікрав, а пограбування вигадав. Справник і зрадів, бо ж це найкращий варіант. І з губернії лаяти не будуть за пограбування, і Хомутинського потрусити можна А гроші ж у нього є, багатий нащадок. Думали арештувати, потримати у холодній день-два, і зізнався б. У чому хочеш зізнався б, бо пани до тюрми незвичні, холодної лякаються. Але тут ви втрутилися, розізлили справника.
— Бачу, не дуже ти його любиш?
— А за що його любити? Кровопивець, а не людина Всім довів до відома, скільки платити йому мусимо, а не хочеш — одразу без місця залишишся. То доводиться крутитися, наче муха в окропі, щоб назбирати грошенят. І не для себе — для нього! А він же ще й план збільшує! Он сьогодні з циганів дванадцять карбованців струсили, так із них десять віддати справнику довелося, а два карбованці на чотирьох поділили. Хіба це по правді? Не по правді, а по жадібності його безмірній! Все йому мало, все гребе під себе. То будинок йому треба будувати, тепер он готель тещі купив.
— Готель?
— Ага, «Мюнхен», який належав Алоїзу Густавовичу, німцю. Він і не хотів продавати, бо ж готель хороші гроші давав, але справник на нього натиснув. Підіслав якогось зайду, той сховав у готелі під ліжком цілу валізу з прокламаціями антидержавними. Наш справник прискочив, знайшов, охоронним відділенням погрожував, судом, що зганьбить і до Сибіру відправить. Налякав, примусив готель продати за копійки. Поїхав Алоїз Густавич з міста геть весь у сльозах, а невдовзі помер, бо серце не витримало. А справник поставив до готелю тещу свою за справами дивитися. І так вона дивиться, що раніше був готель один з найкращих, а зараз гірше буцегарні, з доброї волі ніхто там жити не хоче. То справник тепер всіх заганяє у той готель. Он поляки приїхали, які футбол показують, і їх туди поселив, хоч коштує готель дорого, а меблі погані, й клопи там. Усіх туди наказує направляти, щоб платили йому. Жадібний такий, за копійку вдавиться, — кривиться городовий. Не тому кривиться, що сам кращий, а тому, що заздрить.
— А як воно вийшло, що Панько наче невинний, а так міцно спав, що не чув, як стіну ламали? — цікавлюся я, бо ніяк не можу зрозуміти.
— Ось цього не знаю, але дивно якось, — стенає городовий плечима. — Вчора ж увечері біля банку у сквері гуляння були, оркестр грав, публіка, потім іще феєрверк. Як при такому гаморі заснути можна, не уявляю.
— А що за свято було?
— Та поляки ж ті по закінченні матчу урочистості зробили перед своїм від’їздом. На честь правлячого дому та жителів Ромен. Все як треба зробили, не гірше, ніж у губернії, такий феєрверк, наче кінець світу почався. Ось тобі і ляхи. Папісти, а вміють справу робити. Бо гроші не розікрали, як у нас робиться, коли тезоіменитство Государя чи якесь інше свято, а все на феєрверки витратили. То воно було приємно глянути, все небо у вогнях.
— Ага, сильно било, аж я у себе на хуторі чув. А хто першим на виклик Хомутинського з поліції приїхав?
— Я. Тільки не приїхав, бо бричку поліцейську справник тещі віддав, щоб не топтала ніженьки. Ми тепер топчемо. То прибув я пішки.
— Щось підозріле помітив?
— Та і не знаю, — знову в очі заглядає, і обличчя пісне таке. Ще карбованець даю. Он як одразу зрадів. — Грабіжники у масках були. Ось що я знайшов, — дістає з кишені біленьке щось. Дивлюся, а то маска медична, як ото у лікарнях використовують. — На підлозі підібрав біля провалу в стіні. Мабуть, випадково випала, коли вже тікали.
— Навіщо це вона їм? — дивуюся.
— Як навіщо? Щоб обличчя прикрити! — впевнено сказав городовий.
Не став я казати, що ні від кого грабіжникам було обличчя прикривати. Ще побалакали трохи, я за чай розплатився і пішов. Заскочив до одного знайомого лікаря, Юхима Фрідріховича, який мені зуби робив, показав маску. Він каже, у місті такої не купиш, тільки в Харкові чи Києві.
— А чого вона товста така?
— Вона повітря добре фільтрує. Якось мій колега розбив капсулу зі снодійним, то довелося в такій масці прибирати, щоб парами не надихатися. Спрацювала добре.
— Що за снодійне таке? — цікавлюся, бо чув тільки про таке, що у їжу чи питво додають.
— Хлороформ У нас його не виробляють, тільки з Європи завозять. Рідина, але дуже летка, швидко випаровується, і якщо надихатися, то заснеш швиденько. Що таке? — це Юхим Фрідріхович питають перелякано в мене, бо я по лобі себе як лясну — наче божевільний.
— Та нічого, нічого. Згадав щось, — і побіг далі, вже певний, що дещо знаю про пограбування.
Бігав до вечора, вже поночі приїхав до Миколи Ісидоровича додому. А він на мене чекає.
— Прошу, Іване Карповичу, за стіл, повечеряємо, — запрошує. Якось ніяково мені, бо ж я — простий мужик, а він благородної крові, дворянин, його діди з гетьманами за одним столом сиділи, а мої — телят пасли. Але й не відмовиш, бо дуже вже просить. То пішов за стіл. А там уся родина Хомутинських. Жінка його, двоє дітей, матір старенька. Стіл весь посудом заставлений, виделок, ложок, ножів біля кожного купа, і всі срібні. Я не розгубився, згадав, як їх благородь мене вчили, що по-панськи треба так, як незручно брати: щоб ніж у правій руці, а виделка — у лівій. А далі дивлюся, що люди за столом беруть, і я так само.
Скажу я вам, що панський обід — ще та морока Не для задоволення все, а для блезиру. От я на хуторі приїду з лану, а мене вже у пічці чавунок борщу чекає, достигає в жаринах. Уляна Гаврилівна насиплють у глибоченьку поливану миску по вінця і ставлять мені на стіл. Далі я вже сам сметани додам дві ложки з горою, перцю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.