Читати книгу - "Нечиста кров"

— Стійте! Слухайте, люди. Знайте, що добру ми справу зробили, богоугодну. Звільнили й себе, і дітей своїх від упиря і від мору. Немає в цьому гріха, нечистої сили позбулися. І люди Божі за нас, — кивнув він на отця Романа та ксьондза. — Щоб усі ви розуміли, не буде нам кари, а лише подякують на тому світі, що позбулися ми прислужника Сатани, чаклуна й кровопивці!

Війт замовк, а тоді з натовпу, пропихаючись ліктями крізь селян, вийшов старий дідуган з червоною плямою на півлиця. Це був відлюдник, жив він аж у Данилівці і приїхав відразу, як тільки дізнався, що у Болотківцях палитимуть упиря. Він провів скаженими, налитими кров’ю очима по натовпу, а тоді закричав, і слова злітали з його губ разом з краплинами слини.

— Бійтеся, вірні! Приїхав я з Данилівки, як тільки дізнався про упиря. Колись і ми спалили одного зайду, що нам коней потруїв. Спалили, та коні не перестали мерти, а тоді ще й дитина захворіла. І пішли ми до пустельника, що аж у горах біля Кремінця сидів. Свята та людина вислухала нас тоді й сказала: мало одного упиря спалити, а попіл його розвіяти. Мало, бо не один він, завжди упирів тих двоє ходить. Один із цвинтаря встає, а інший, живий, йому показує і помагає, чим може, направляє мертвяка і жертву обирає, — він зробив паузу, знову обдивився людей, що слухали його, затамувавши подих. — Лише коли повернулися і знайшли ми другого, і його у вогонь кинули, лише тоді мор закінчився. Тож знайте, так усі святі люди кажуть, завжди двоє їх, кровопивців. Одного ви сьогодні спалили, а другого — ні. Другий той, то не зайда, не чужий, цей другий серед людей живе, серед вас! — страшно завив старигань і жах, який покинув серця людей, повернувся знову.

Розділ 4

В якому героя знову б’ють, обіцяють спалити, повісити, хоча врешті все закінчується не так уже й погано

Уранці двері хліва відчинили ударом ноги. Голота міцно спав, зарившись у сіно, та з обійм Morfeo[22] його вирвали без особливих церемоній.

— Уставай, упиряко, — гаркнув на вухо хрипкий голос, і Голоту обдав вишуканий аромат цибулі та житньої сивухи. Його різко струснули й поставили на ноги.

— Твоя черга горіти, нечиста сило!

Сонний Голота зі злістю подивився на здорового селюка, що вишкірив зуби й став схожий на придуркуватого ведмедя, якого водять ярмарком цигани, і процідив між зуби те, про що пошкодував тільки-но слова злетіли з вуст.

— Господи, та ти мордяку хоч свою бачив, дупнє? Тебе ж першого спалять інквізитори, лише хай подивляться на твоє курвяче рильце. Ти ж викапаний перевертень!

Миттєвий удар у живіт скрутив Голоту, а наступний — у вилицю — кинув його знову на сіно. Маленькі оченята Ведмедя налилися кров’ю, і Голота прокляв свого довгого язика, через якого він ось-ось знову спливатиме кров’ю. «Розбитим носом точно не обійдеться, диви, як воно налилося, як якась кров’янка», — приречено встиг подумати він, та, на Голотине щастя, Ведмедя від нього відтягнули.

— Що? — гаркнув той на двох своїх друзяк, які вхопили його за руки. — Хочете, аби цей пес патякав і далі?

— Заспокойся, Мар’яне. Ти й так он як його роз’юшив…

Ведмідь плюнув, вирвав руки і, лаючись, пішов геть із хліва. Голоту підняли й виштовхнули надвір стусанами.

— Пішли, зайдо.

— А куди, там же місце ще зайняте? — показав підборіддям Голота на вигін, де ще диміло упиреве попелище.

На нього похмуро глянули й знову гепнули між плечі.

— Іди собі, зараз дізнаєшся, псюго.

Сказано це було досить зловісно, у думках Голота вже й змирився з autodafe та полум’ям, що піджарить йому п’ятки, однак привели його до ґанку війтового будинку. Там уже чекали ті, з чоботами яких він познайомився минулої ночі. Велетенський Краварж стояв на ґанку, склавши руки на грудях, його підручні — Кос та Сокирчук нижче на східцях. Голота поклонився війту, а на Сокирчука, що грався канчуком, кинув ненависний погляд — цей високий і худий, як тріска, чолов’яга з лисячою пикою найдовше місив ногами його ребра. Краварж подивився на побите обличчя Голоти і посміхнувся.

— Ти опинився не в той час і не в тому місці, жебраче. Тож винити за це можеш хіба що себе. Та тобі неабияк пощастило, бо ми вже з’ясували — не ти вбивав людей, а упир…

— Та невже..

Краварж зробив крок до Голоти, виставив свого пальця вперед, мало не запхавши його у носа нахабі.

— Знаєш, блазню, мої люди дуже радили мені повісити тебе на найближчому дереві. Просто так, про всяк випадок. Мені князь дав право вершити суд на його землях, і якби я сказав, що трохи почистив село від злодіїв і жебрів, то отримав би хіба що кілька дукатів у дяку! І знаєш, я вже було згодився, бо ти дивний і непевний, а крім того — ще й неймовірно язикатий. Такі, як ти, рано чи пізно все одно закінчують як не на інквізиторському вогні, так катівнею, і я лише зробив би тобі ласку, тихо вдавивши на найближчій гіллячці. Не приховую, отримав би справжнє задоволення, побачивши, як ти танцюєш краков’як у зашморзі…

— Чого ж передумали?

— Бо заступниця в тебе з’явилася, — стишив крик війт. — А я, знаєш, не терплю жіночих сліз. Особливо, якщо це сльози моєї дружини. Дякуй їй і забирайся з мого села. Негайно! Щоб і духу твого тут не було.

— Куди ж мені йти?

— Байдуже. Он та дорога йде у Ляхів, та — у Кунів, а та — у Глухи. Щоб я твою мармизу тут більше не бачив. А побачу, то знай — висіти будеш ось на тій березі.

Краварж розвернувся й пішов у хату. Кос і Сокирчук стояли й насмішкувато дивилися на Голоту, спершись спинами об ґанок.

— Де моя карабела?

— Яка ще карабела, дурнику? Іди собі, лахмітнику. Чи канчуками тебе з села гнати? — ліниво відказав Сокирчук. Голота з-під лоба подивився на жартівника. Сокирчук відверто глузував з нього, щирячи свого лисячого писка й граючись плетеним руків’ям нагая.

«Свиня, я тобі це пригадаю, — у безсилому нападі люті подумав Голота, але нічого не сказав, навчений гірким