Читати книгу - "Персі Джексон та Викрадач Блискавок"

Я здивувався з того, що вона це сказала. Що в мені такого видатного? Дислексія, гіперактивність, суцільні трійки в табелі з навчання — хлопець, якого виганяють зі школи вшосте за шість років.

— Скільки мені було? — спитав я. — Маю на увазі, коли він поїхав.

Мама подивилася на полум’я.

— Він пробув зі мною лише одне літо, Персі. Саме тут, на цьому пляжі. У цій хатинці.

— Але… чи бачив він мене, коли я був малим?

— Ні, любий. Він знав, що я чекаю дитину, але ніколи не бачив тебе. Йому довелося поїхати ще до твого народження.

Я намагався пов’язати це з тим, що пам’ятав про батька: тепле сяйво, усмішка.

Я завжди вважав, що він бачив мене дитиною. Мама ніколи не казала мені про таке відверто, але я все одно відчував, що це так. І ось тепер почути про те, що він ніколи мене не бачив…

І тут я розсердився на батька. Можливо, це безглуздо, але я дорікав йому за те, що він вирушив у свою океанську подорож і що йому не вистачило мужності одружитися з мамою. Він покинув нас, і тепер хоч лусни, але доводиться жити зі Смердюком Гейбом.

— Ти знову збираєшся кудись мене відправити? — спитав я. — Ще до якого-небудь інтернату?

Мама ворушила палицею багаття.

— Не знаю, любий. — Голос у мами затремтів. — Я розмірковую… Я гадаю, ми знайдемо вихід.

— Тому, що ти не хочеш, щоб я плутався у тебе під ногами?

Я пошкодував про свої слова, ледве вимовивши їх.

На маминих очах зблиснули сльози. Взявши мене за руку, вона міцно стиснула її.

— Ні, Персі, ні. Просто я… я мушу, любий.

Для твого ж власного добра. Я повинна відправити тебе куди-небудь.

Її слова нагадали мені те, що сказав містер Бранер: для мене краще буде поїхати з Йєнсі.

— Це через те, що я з відхиленнями від норми, — підсумував я.

— Ти кажеш так, ніби це погано, Персі. Але ти не розумієш важливості своєї власної особи. Я гадала, що пансіонат Йєнсі достатньо далекий. Сподівалась, що ти нарешті будеш у безпеці.

— У безпеці від чого?

Мама із сумом глянула на мене, і раптом я все пригадав — усе те дивне й жахливе, що траплялося зі мною і що я намагався забути.

У третьому класі якийсь чолов’яга у довгому чорному плащі погнався за мною на ігровому майданчику. Коли вчителі вже зібрались було викликати поліцію, він пішов, злісно буркочучи, і ніхто не схотів мені повірити, що під крислатим капелюхом було лише одне-єдине око — просто на лобі.

А перед цим — дуже-дуже давно. Я навчався тоді у підготовчому класі, і вчителька вклала мене подрімати у ліжечко, куди заповзла змія. Мама пронизливо заверещала, коли прийшла по мене, але побачила, що я граюся з безсилою лускатою мотузкою: мені якимось дивом удалося задушити змію своїми товстими незграбними ручками.

У кожній школі траплялося щось жахливе, щось небезпечне, і весь час я був змушений переводитися з одного місця в друге.

Я розумів, що мені варто було розповісти мамі про тих трьох старушенцій за фруктовою яткою і про місіс Додз у художньому музеї, а також про свою дивну галюцинацію, коли я ударом меча перетворив на порох свою математичку. Але я все ніяк не міг зважитись. У мене було дивне відчуття, ніби ці новини можуть перервати нашу подорож до Монтауку, а мені цього не хотілося.

— Я намагалася, щоб ти тримався якомога ближче до мене, — зітхнула мама. — Але вони сказали, що це неправильно. І що існує тільки один вибір, Персі… місце, куди тебе хотів послати батько. Але я… просто не можу цього пережити.

— Батько хотів відправити мене до спецшколи?

— Не до спецшколи, — м’яко мовила мама. — До літнього табору.

У голові у мене запаморочилось. Чому батько, який навіть не схотів затриматись, щоб побачити моє народження, сказав мамі про якийсь там літній табір? І якщо це було так важливо, то чому вона жодного разу не згадала про це раніше?

— Вибач мені, Персі, — сказала вона, зрозумівши, які почуття зринули в мені. — Але я не можу говорити про це. Я… я не можу відправити тебе туди. Можливо, це означає розпрощатися з тобою назавжди.

— Назавжди? Але ж це лише літній табір?

Мама відвернулася до багаття, і з виразу її обличчя було видно, що вона заплаче, якщо я розпитуватиму далі.

Тієї ночі мені наснився яскравий, вражаючий сон.

На морі був шторм, і дві чудові істоти — білий кінь та білий орел — билися на смерть на березі. Орел каменем кидався вниз і дряпав конячу морду своїми міцними пазурами. Кінь обертався і, хвицаючи задніми ногами, намагався переламати орлу хребта. Поки тривала битва, земля здригалася, і якийсь жахливий голос реготав у небесах, підбурюючи тварин.

Я кинувся до них, знаючи, що повинен зупинити смертельну бійку, але біг, як у сповільненому кіно. Я розумів, що спізнююсь. Я бачив, як орел кинувся вниз, цілячи дзьобом у широко розплющені очі коня, і я заволав: «Ні!»

Прокинувся я, немов від штурхана.

Надворі справді була буря: такий шторм ламає дерева і зносить будинки. На березі не було ані коня, ані орла, лише блискавки, що освітлювали все довкола, як удень, і величезні хвилі, що з гарматним ревом зринали на дюни.

Наступний удар грому розбудив маму. З широко розплющеними очима вона сіла на ліжку, вимовивши одне-єдине слово: «Ураган!»

Я розумів, що це божевілля. На початку літа над Лонг-Айлендом ніколи не буває ураганів. Але, здавалося, океан про це забув. Крізь ревіння вітру я розчув далекий утробний звук, сповнений муки і болю, від чого волосся у мене на голові стало сторч.

Згодом, уже значно ближче, пролунав дивний звук — ніби хтось бив по піску молотком для гри у крокет. І чийсь відчайдушний голос — хтось пронизливо гукав, гримаючи у двері нашої халабуди.

Мама вистрибнула з ліжка в нічному халаті й відкинула засув.

У дверях на тлі суцільної водяної стіни стояв Гровер. Але це був не… був не зовсім Гровер.

— Я шукав усю ніч, — задихаючись, мовив він. — Що ви собі думали?

Мама з жахом озирнулася на мене — не тому, що злякалася Гровера, а через те, навіщо він прийшов.

— Персі, — гукнула вона крізь шум зливи, — що трапилось у школі? Чому ти мені нічого не