Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Тіто тримав обидві руки на кермі та дивився на вогні Ґуаякіля, що прорізалися крізь чорноту на сході.

IV

Першою істотою, що постраждала на суші, став собака Мелендесів — плямистий дворняга із кличкою Пачакамак. На відміну від господарів Пача не голодував, не гребуючи підхарчовуватись об’їдками, щурами чи навіть жуками, яких у Пуерто-Лопес вистачало. Що, втім, не означало, що собака має відмовлятися від запропонованої хазяйкою риби. Чистячи принесених чоловіком жовтохвостів, Марія Фернанда раз у раз підкидала Пачакамаку риб’ячі голови.

Ненаситний, як і всі дворняги, Пача конкретно переїв. Через півгодини після того, як Тіто вирушив до Ґуаякіля, собака ледве дихав, а його живіт виглядав таким роздутим, наче всередину заштовхали пивну бочку. Хоча насправді проблема полягала в іншому: Пача пожирав переважно риб’ячі мізки.

О 19:10 собака заскавчав від болю та почав потроху відригувати з’їдену рибу. Ще через п’ять хвилин Пачакамака затрусило, м’язами шиї та передніх лап прокотилися болісні судоми. Дворняга виблював усе, що з’їв того дня, та це не допомогло — судоми не припинилися.

Марія Мелендес зауважила, що з її псом почало щось коїтися десь о пів на восьму, коли Пача загарчав і кинувся на неї. Напад вийшов несподіваним — Пачакамак ніколи раніше не зачіпав людей. Собаці вдалося двічі вкусити її за литку та раз хапнути за передпліччя, але жінка більше здивувалася, ніж перелякалась. Кілька разів вона огріла дворнягу шваброю по голові, після чого виштовхала його під дощ на вулицю.

По-справжньому Марія занепокоїлася лише тоді, коли Пача став видавати горлом дивні звуки, більше схожі на лев’ячий рик, настільки гучні, що, долинаючи навіть крізь зачинені вікна, вони оглушували її, і сіпатися та підкидатися так, наче до його лап і хвоста попід’єднували електроди. Собака звивався, крутився, підстрибував на два метри над землею, шкрябав лапами голову, терся мордою об мокру землю і гарчав, наче щось роздирало його зсередини. П’ять чи шість разів Пача з розгону кидався на стіну будинку. Відлітаючи, дворняга по кілька секунд лежав на землі та корчився; Марія побачила густу піну, рожеву від крові, що скапувала із роззявленої пащі, та засмутилася ще більше, вирішивши, що собака сказився і їй тепер доведеться зо три тижні колоти уколи.

За десять до восьмої — у той час, коли Тіто в’їжджав до Ґуаякіля, — у Пачакамака з рота, ніздрів і вух пішла кров. Через хвилину собака звалився у канаву біля дороги, затих і більше не ворушився.

Перед тим як сісти вечеряти, Марія зателефонувала Тіто, їй не терпілося розповісти про Пачакамака, проте чоловік торгувався з Педро Касальєсом і не почув дзвінка. Коли за півгодини, залишаючи Ґуаякіль із п’ятьма порожніми дротяними кошиками, Тіто побачив пропущений дзвінок і передзвонив дружині, Марія Фернанда Мелендес, на жаль, уже не могла відповісти. Жінка лежала на підлозі спальні у неприродній позі посеред калюжі ще теплої сечі. Із кутиків її очей і вух тягнулися цівки гарячої крові. Через чотири години лікарі, які приїдуть на виклик Тіто Мелендеса, скажуть, що причиною ґвалтовної смерті став інсульт, хоча ніхто з них так і не зможе пояснити, із якого дива — й узагалі яким чином — людина з настільки потужним крововиливом у мозок перед смертю розтрощила всі меблі у своїй кімнаті.

Після від’їзду лікарів, доки не приїхав Ернесто Мелендес зі своєю дружиною, Тіто сидів, скорчившись у формі ембріона біля вхідних дверей свого будинку, і мовчки плакав. Рибалка не промовив ні слова і не піднімав очей, коли старший брат кострубато втішав його. А що йому було казати? «Знаєш, Ернесто, думаю, що це я вбив Марію»?

Ернесто з дружиною обмили Марію, вклали тіло на диван у вітальні (під шкірою на передпліччях, литках і біцепсах відчувалися тверді гульки завбільшки з абрикосову кісточку — наслідки жахливих судом, які проривали м’язи померлої перед смертю) і запевнили Тіто, що самостійно владнають усі питання щодо похорону.

Бачачи, як виснажився й охляв молодший брат, Ернесто Мелендес приніс із кухні смаженої риби та ледь не силоміць узявся годувати Тіто. Тільки проковтнувши другий шматок, Тіто збагнув, що його брат прийшов із порожніми руками, тож він, Тіто, їсть свою рибу.

— Ти де взяв рибу? — давлячись, запитав рибалка. Якщо не брати до уваги того, що він белькотав, викликаючи швидку допомогу, то були перші осмислені слова, вимовлені Тіто після смерті дружини. Чоловік розумів, що це, мабуть, не зовсім те, що треба сказати, але страх, наче лавина мурах, розповзався тілом і скеровував думки в єдине можливе русло: риба. Триклята риба! Тіто не мав певності, однак здогадувався, що слугувало причиною смерті його дружини.

— У тебе на кухні, — відповів Ернесто.

Тіто виплюнув м’ясо, що лишалося в роті, та помчав до раковини, над якою спробував виблювати те, що вже з’їв. Змучений голодом шлунок не захотів розлучатися з їжею.

Що-небудь пояснювати Тіто відмовився. Випровадивши старшого брата, рибалка сів на ліжко та приготувався зустріти мученицьку смерть. Він сидів, розсвердлюючи очима темряву, рахуючи удари серця, і чекав на корчі, трясучку, потьмарення свідомості, на які-небудь інші, напевно, дуже болючі наслідки отруєння, але нічого не відбувалося. Через півгодини після того, як пішов Ернесто, вимотаний перипетіями минулих днів, Тіто заснув.

Йому наснилася пустеля — високі сланцеві бескиди, які у світлі призахідних променів здавалися вилитими з бронзи, брудно-білі солончаки, сірі піщані дюни — і дивні біляві хлопчаки з багряно-чорними очима й абсолютно однаковими недобрими обличчями. Малюки обступали його, оточували з усіх боків і щось зловісно шепотіли. Переляканий Тіто, хоч як силкувався, не розумів, чого вони хочуть.

Тіто Мелендес не помер. Його навіть не знудило. Тільки на ранок, неначе з похмілля, дуже боліла голова. А ще Тіто почав чути голоси. Чи то пак один — черствий і шкарубкий, ніби крупнозернистий наждачний папір, — голос.

Той непривітний голос дер його зсередини і вдень, і вночі, наповнював брудом думки, а згодом заходився розказувати Тіто дуже дивні речі.

V

П’ятниця, 9 січня, 14:57 (UTC –5)

Ґуаякіль, Еквадор

— Ти точно в нормі?

— Так.

— Ти блідий, як поганка, Бенджі, і… і… — «І ще в тебе очі, як у вампіра, який не спав сто тисяч років», —