Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Для кого то ти пиндришся? — гримав на дружину Борода.
— Чому «для кого»? — знічувалася Каченя. — Просто так.
— Та яке ж «просто так», як там самі баби, та ще й у кожухах. Хто її, твою запаску, там побачить?.. А відра?
— Таж мені, любий, не можна такого піднімати. Важке ж!..
— То чого ж ти туди йдеш?
Вона лиш знічено опускала очі.
Атож, жінки вбиралися наввипередки. Мабуть, не так одна для одної, як самі для себе. Чоловіки знали, що скоро їх чекати не випадає. Для жінок узимку криниця стала єдиною радістю. Ледь доносили відра додому — такі були змерзлі. Жінки, звісно, а не відра.
Коли ж настала весна, людей біля Лисої криниці значно поменшало. Вони, ясна річ, не перестали туди ходити, але стільки часу, як узимку, вже не мали. І городи скопати треба, й те посадити, те посіяти, й хату впорати після зими, набрати білої глини, помазати ззовні й усередині… Починалося життя, яке з клопотів і складається.
Проте відмовитися від годинки-другої на день, проведеної в товаристві односельців (односелок, правильніше буде сказати), ніхто не хотів. От тільки вбиратися й чепуритися вже було ніколи. Хіба що Помидора щодня вихвалялася то свіжопофарбованою стрічечкою, то зачіскою, а то дерев’яним намистом.
Намиста їй робив із різноколірної деревини чоловік, це всі знали. Більше того, дехто навіть намагався замовити йому щось для себе чи для своєї дружини, однак Помидора пильно оберігала чоловіків талант і нікого близько до його витворів не підпускала.
— О, Помидоро, у вас нове намисто! — вигукнула котрась із жінок. Намисто справді було гарне.
— Та! Ото нічого Миші робити взимку. Вирізьблює та нанизує, наче мала дитина. Я вже й не знаю, що з ними робити. Хочете, вам віддам кілька?
— Ой дякую! Хіба я зможу носити таку красу? Та й куди?
— Та хоч би й до криниці. А мені куди носити?
На тому розмова здебільшого й уривалася, бо всі розуміли, що Помидора жодної своєї прикраси нікому не віддасть.
Та не так склалося цього разу, коли Мишина дружина розмовляла з Дзвінкою. Несподівано Помидора дістала десь із-за пазухи гарне крупне намисто з видовжених, мов сливки, дерев’яних намистин різного кольору. Це вже викликало здивування не лише в самої Дзвінки, а й в іншої присутньої жінки — Кропивки.
Вона й звуку не зронила протягом усієї розмови, і зараз не спромоглася на слово. Тільки дивилася широко розплющеними очима на цей дивовижний випадок у житті села.
— Вам подобається, Кропивко? — Помидора могла й не питати. Звісно, дуже гарне намисто, але не воно мало значення, а сама подія. — То нате й вам осьо.
І для Кропивки також із неосяжної Помидориної пазухи визирнув гарненький разок кольору перестиглої вишні.
— І не дякуйте, не дякуйте! — вигукнула Помидора.
Утім, від онімілих з несподіванки жінок чекати бодай якихось звуків було зайве.
— Ой, мені ж треба бігти, бо Миша…
Що саме зробить із такою дебелою жінкою маленький худорлявий Миша, Кропивка й Дзвінка не почули. Помидора помахала рукою, підхопила коромисло з відрами й подалася додому.
Після нетривалої паузи Дзвінка невпевнено промовила:
— Що ж їй треба?
І, перехопивши очманілий погляд Кропивки, додала:
— Навіть води забула набрати.
Говорити далі нібито й не було про що. Жінки взяли воду й подалися додому. І мимохіть обидві рушили повз хату Бороди й Качені. Там їхні кроки уповільнилися, жінки ступали обережно, щоб навіть звук кроків не завадив почути… Що вони сподівалися почути? Та вже ж відомо що.
Зустріч ветеранів
Під самим своїм двором Помидора зустріла Опенька. Той, побачивши її, зразу набурмосився й спробував проскочити до свого обійстя, щоб із сусідкою не розмовляти. Хоч і старий був мисливець, та поруч із цією пишною жінкою ставав геть розгублений і без’язикий.
— Ой яка зустріч! — зраділа Помидора. — Це ж треба: живемо через дорогу, а бачимося так рідко!
— Та що ж… — закінчив розмову Опенько.
— А як вам ця новина? — не дала йому втекти сусідка.
— Це яка ж? Про Каченю? Так вона й не новина… — Опенько зрозумів, що не відкрутитися, тож опустив очі й чекав, поки Помидора сама набалакається.
— Та про курчат же! Про яйця!
— Це що ж?..
— Ви не чули? Де ж ви були, Опеньку?
— Ну де ж… у лісі був. Ось… — він підняв за вуха зайця. Дуже худого, звичайно, але ж зайця! Є чим пишатися.
— А, — мимохідь кинула Помидора. — То ви й не знаєте! Лисий наказав, щоб ніхто в селі не їв яєць. Як вам таке?
— Це як же?.. — справді здивувався Опенько. — Це чому ж?..
— Так от і я вас питаю, сусіде, — зраділа жінка. — Це чому ж я не можу хазяйнувать у своєму курнику, питається? Це коли таке було бачено де? Чи старий Інженер коли таке дозволяв собі — щоб не дозволяти їсти свої ж яйця, питається!
Сказане Помидорою було таке двозначне, що Опенько зашарівся, мов підліток. Але сусідка на те не зважала. Вона вела своє:
— Ні, ви мені скажіть, сусіде, чи таке коли було?
— Та де ж…
— От і я кажу: де ж це таке бачено, щоб у моєму курнику хтось за мене хазяйнував. Курчат, каже, нам треба якомога більше. Ну? А годувати їх чим? А самим що їсти? Весна. Що їсти, питається?
Опенько почувався так, ніби це він винен, що настала весна й що Помидорі нічого їсти. Він, звичайно, не так уже й вірив у це. Є їй що їсти, інакше не була б така вгодована. Кому іншому старий так би й відповів. А тут був геть втрачений.
— Та зараз якщо яєць не їсти — чи варених, чи смажених на салі… Сало, правда, жовте вже зовсім, старе сало, — спохопилася Помидора. — Та й скільки там того сала з осені лишилося — з такою зимою. Ви ж пам’ятаєте, яка зима цей рік випала? Такого ще не було! Скажете, ні?
— Та чого ж… — Опенько й сам розумів, що це не відповідь, що ці слова можна розуміти і так і сяк, але про те, щоб виправитися чи пояснити, він навіть не подумав.
— І хто йому дав таке право — розпоряджатися в селі? Він що, новий Інженер? Мій Миша стільки вовкулаків перестріляв — усе село знає! — а й то не розпоряджається. Та й старший наскільки від того Лисого.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер», після закриття браузера.