Читати книгу - "Собор Паризької Богоматері"

Незнайомець ступив крок уперед.

— Юпітере! — сказав він. — Мій дорогий Юпітере! Той знову нічого не почув.

Нарешті високий блондин, якому урвався терпець, крикнув йому мало не в саме вухо:

— Мішеле Жіборн!

— Хто мене кличе? — вигукнув Юпітер, немов раптово прокинувшись зі сну.

— Я, — відповів незнайомець у чорному.

— А! — промовив Юпітер.

— Починайте негайно, — провадив той, — виконуйте волю народу. Я берусь уласкавити головного суддю, а він заспокоїть пана кардинала.

Юпітер зітхнув з полегкістю.

— Шановні городяни, — вигукнув він щосили, звертаючись до натовпу, який не переставав його лаяти, — ми зараз почнемо!

— Evoe, Jupiter! Plaudite, cives! [36] — закричали школярі.

— Слава! Слава! — ревнула юрба.

Залунав грім оплесків і навіть після того, як Юпітер уже зник за килимом, зал двигтів од вітальних вигуків.

Тим часом чоловік, що так магічно обернув «бурю в затишшя», як каже наш любий старий Корнель [37], скромно повернувся у сутінь своєї колони і, напевно, залишився б там таким же непомітним, нерухомим і мовчазним, коли б його звідти не витягли дві молоді жінки, які, сидячи в першому ряді глядачів, побачили, як він розмовляв з Мішелем Жібор-ном — Юпітером.

— Метре! — гукнула його одна з них і подала знак, щоб він наблизився.

— Що ви, моя мила Лієнардо, — промовила її сусідка, молода, приваблива і по-святковому вбрана, що робило її сміливою, дівчина. — Вони ж не духовна особа, тому до них слід звертатись не «метр», а «месір».

— Месір! — повторила Лієнарда. Незнайомий підійшов до балюстради.

— Чого бажають панни? — чемно спитав він.

— О, нічого! — збентежившись, пробурмотіла Лієнарда. — Це моя сусідка Жіскетта Жансієн хоче вам щось сказати.

— Та що ви, — зашарівшись, промовила Жіскетта. — Це Лієнарда сказала до вас «метр», а я їй тільки пояснила, що вам треба казати «месір».

Обидві дівчини опустили очі. Незнайомець, який був не від того, щоб порозмовляти, розглядав їх, усміхаючись.

— Виходить, вам нічого мені сказати, панночки?

— Ох, нічогісінько! — відповіла Жіскетта. — Нічогісінько! — повторила Лієнарда.

Високий молодий блондин зібрався був відійти, але обидві цікаві дівчини не мали бажання зректися своєї здобичі.

— Месір! — з навальністю води, що зриває греблі, або жінки, яка зважується на щось, промовила Жіскетта. — Ви знаєте того вояка, що гратиме роль пречистої діви в містерії?

— Ви хочете сказати — роль Юпітера? — спитав незнайомець.

— Ах, так, — вигукнула Лієнарда. — Ото дурненька! Отже, ви знаєте Юпітера?

— Мішеля Жіборна? — перепитав він знову. — Так, панно.

— Яка в нього пишна борода! — сказала Лієнарда.

— А чи гарне буде те, що вони зараз показуватимуть?.. — соромливо спитала Жіскетта.

— Дуже гарне, панно, — відповів незнайомець без найменшого вагання.

— Що ж це буде? — поцікавилася Лієнарда.

— Мораліте «Праведний суд пречистої діви Марії», панно.

— Ах! Це щось нове, — сказала Лієнарда. Настала хвилина мовчанки. Її порушив незнайомець.

— Так, це зовсім нове мораліте, якого ще не виставляли.

— Отже, це не те, що його давали два роки тому, у день приїзду папського посла, — спитала Жіскетта, — коли троє гарненьких дівчат грали…

— Сирен, — підказала Лієнарда.

— І зовсім голі, — додав незнайомець.

Лієнарда соромливо опустила очі, а Жіскетта, глянувши на неї, і собі. Незнайомець, усміхаючись, вів далі:

— Це було дуже цікаве видовище. А сьогоднішнє мораліте написане спеціально на честь принцеси Фландрської.

— А чи співатимуть пасторалі? — спитала Жіскетта.

— Що ви! — заперечив незнайомець. — У мораліте? Не треба плутати різних жанрів. Якби це було соті, тоді інша річ!

— Шкода! — промовила Жіскетта. — А тоді, біля фонтана Понсо, чоловіки і жінки грали дикунів, які билися між собою і прибирали різних поз, співаючи побожних пісень і пасторалей.

— Те, що годиться для папського посла, — досить сухо зауважив незнайомець, — не годиться для принцеси.

— А коло них, — вела далі Лієнарда, — змагалися музики, граючи на різних духових інструментах величні мелодії.

— А щоб перехожі могли освіжитися, — підхопила Жіскетта, — з трьох отворів фонтана били молоко, вино та солодкий напій. Пили хто хотів.

— А трохи нижче фонтана Понсо, — не вгавала Лієнарда, — поблизу церкви святої Тройці, показували пантоміму «Страсті господні».

— Ще б пак не пам'ятати! — вигукнула Жіскетта. — Господь бог на хресті, а обабіч — розбійники.

Тут молоді цокотухи, захопившись спогадами про приїзд папського посла, заторохтіли разом.

— А трохи ближче, біля воріт Малярів, було багато людей у дуже пишних убраннях.

— А пам'ятаєш, як коло фонтана святого Інокентія мисливець гнався за ланню під гучні звуки мисливських рогів і гавкання псів?

— А поблизу паризької різниці спорудили поміст, що мав зображати Дьєпську фортецю!

— А коли папський посол наблизився, пригадуєш, Жіскетто, — фортецю взяли приступом і всім англійцям поперерізували горлянки.

— І біля брами Шатле теж були чудові лицедії!

— І на мосту Міняйл, устеленому килимами, теж!

— А коли під'їхав папський посол, над містом випустили понад двісті дюжин різних птахів. Це було прегарно, Лієнардо.

— Сьогодні буде ще краще, — нарешті сказав їхній співрозмовник, який слухав дівчат трохи роздратовано.

— Ви обіцяєте нам, що ця містерія буде цікава? — спитала Жіскетта.

— Безумовно! — відповів той і додав гордовито: — Я автор цієї містерії, панночки.

— Справді? — вигукнули вражені дівчата.

— Справді! — відповів поет, запишавшись. — Точніше кажучи, нас двоє: Жеан Маршан, який напиляв дощок і збудував сцену, і я, який написав цей твір. Мене звуть П'єр Гренгуар!

Навряд чи сам автор «Сіда» вимовив би з більшою гордістю: «П'єр Корнель!»

Читачі мали змогу помітити, що від хвилини, коли Юпітер зник за килимом, і доти, доки автор нового мораліте несподівано розкрив своє інкогніто перед наївно захопленими Жіскеттою та Лієнардою, минуло досить багато часу. Факт, вартий уваги: увесь цей натовп, ще кілька хвилин тому такий галасливий, тепер з добродушною лагідністю спокійно чекав, звірившись на слова комедіанта. Це є новим доказом тієї і дотепер повсякденно підтверджуваної нашими театрами вічної істини, що найкращий засіб примусити глядачів терпляче очікувати, — це запевнити їх у негайному початку вистави.

Однак школяр Жеан не дрімав.

— Гей, ви! — раптом вигукнув він серед загального спокійного очікування, яке змінило бурю. — Де ж Юпітер? Пані богородиця? Чортові штукарі, ви що, знущаєтеся з нас? Виставу, виставу! Починайте, а то почнемо ми!

Цього було досить.

З глибини сцени долинули високі й низькі звуки музичних інструментів; килим трохи відхилився. З-за нього вийшли чотири строкато вбрані й нарум'янені персонажі, видряпались по стрімкій драбині і, дійшовши до верхньої площадки, вишикувалися перед глядачами, вітаючи