Читати книгу - "Зашморг"

Меншутін охоче диктує мені свою адресу і на всякий випадок повідомляє номер домашнього телефону. Все це він робить з ентузіазмом, горить бажанням нам допомогти.

У цей час по іншому телефону Кузьмич викликає до себе Петю Шухміна. І доручає йому розшукати у Подольську сестру Віри Топіліної.

Гриша Волович закінчує писати орієнтировку і показує її Кузьмичу. Той у двох чи трьох місцях щось виправляє і простягає аркуш Гриші.

— Бери надрукуй. Сьогодні ж відправимо. Негайно.

На дев'яту годину вечора я приїжджаю за вказаною мені адресою.

Двері відчиняє сам господар у теплій, цегляного кольору піжамі з червоними клітчастими вилогами і такими ж ґудзиками. Під піжамою білосніжна-сорочка і модна барвиста краватка. І я з подивом відзначаю про себе, що на роботі він був у іншій краватці — вузькій і строгій. Невже заради мене таке пишне вбрання?

— Прошу-прошу, — голосно й привітно каже Меншутін і навіть намагається допомогти мені зняти пальто, що при його кремезній постаті та непризвичаєності до таких послуг виходить досить незграбно. — Здається, Віталій Семенович? Дуже, дуже раді. Чекаємо.

Притримуючи мене двома руками за талію, немов боячись, що я від нього втечу, він заводить у велику, яскраво освітлену кімнату. Кришталева люстра під стелею, імпортний гарнітур, поліроване темне дерево і зелена, якась тиснена оббивка — все солідно, ваговито і зручно. На підлозі, від стінки до стінки, пухнастий килим, в одному кутку кольоровий телевізор, в іншому на спеціальній, з чорного дерева, підставці довга, вузька ваза, Так, обстановка тут вражає, нічого не скажеш.

З глибокого крісла біля низенького чайного столика назустріч мені підводиться висока, ставна жінка з блідим обличчям і темною, з сивизною, високо збитою зачіскою.

— Знайомся, Лізонько, — лагідно каже Меншутін, підводячи мене до дружини. — Це той самий Віталій Семенович, про якого я тобі казав. — І повертається до мене — Моя дружина.

Я потискую в'ялу вузьку долоню Єлизавети Михайлівни і, за її кивком, опускаюсь у крісло навпроти. Меншутін теж сідає і відразу владно та звично опановує розмовою.

— Дозвольте мені, шановний Віталію Семеновичу, попередньо вам дещо пояснити. Власне кажучи, я повинен був це зробити ще там, — він недбало махає рукою, — під час першої нашої зустрічі. От. Справа в тому, що у Вірочки були дуже складні і, я б сказав, клопітні обов'язки, і ви повинні ясно уявити собі їх. Повинні уявити її робочий день, вивчити все коло її обов'язків, з'ясувати, які високі вимоги ставляться сьогодні до посади секретаря. От. Я наголошую: саме сьогодні, в епоху науково-технічної революції, коли всі ланки адміністративного управлінського апарату, що неймовірно ускладнився, вимагають особливої чіткості, ритму, діловитості, освіченості, широти мислення від кожного працівника…

— Так, звичайно, — киваю я у відповідь, з нудьгою і роздратуванням думаючи про те, що мені, певно, не скоро пощастить вибратися з цього словесного потоку, відчуваю, як від тепла, спокою та втоми в мене починають злипатися очі. Але розумію, що не слід перебивати Меншутіна і треба примусити себе уважно слухати, бо коли людина говорить так багато, то серед порожніх, гучних слів може промайнути і щось корисне.

Зрідка я позираю на господиню дому. Вона сидить дуже прямо, потупивши очі і перебираючи кінці хустки, накинутої на плечі. Здається, що вона уважно, навіть благоговійно слухає свого чоловіка.

— Отже, — продовжує тим часом Меншутін, розсівшись у кріслі і вільно закинувши ногу на ногу. — З одного боку, ми зв'язані з великою кількістю установ і підприємств у самій Москві, а з другого — з багатьма сільгоспуправліннями по всій країні, а також з окремими колгоспами та радгоспами, які закидають нас незчисленними заявками і замовленнями на сільгосптехніку, особливо на транспортні засоби. От. Ви скажете: постачання сільгосптехнікою — справа об'єднання «Сільгосптехніка», чи не правда?..

Справді, я міг би це сказати. Саме це мені й спало на думку. От завдяки таким живим інтонаціям, якими він, певно, будить на зборах своїх слухачів, Меншутін не дає заснути і мені.

— … І ви матимете рацію! — з незвичайним пафосом та врочистістю вигукує він. — Але справа втому, що у нас теж є деякі резерви, і ми покликані вміло й мудро маневрувати ними, виходячи, природно, з державних інтересів, політичної ситуації і ділової доцільності. От на якому рівні ми повинні працювати сьогодні! Ви згодні зі мною? — І, не чекаючи відповіді, Меншутін з таким же піднесенням продовжує:— Ну, а щодо транспортних засобів, то ми їх одержуємо відповідно до спеціальної постанови Мосради з числа списаних, але ще цілком придатних до експлуатації в умовах сільської місцевості. От. Таким чином, робота наша, як бачите, складна, відповідальна і дуже напружена. Вам так само відомо, я сподіваюсь, який у нас попит, не побоюсь навіть сказати голод, на все це. Чи не так? От. Просто рвуть із рук, рвуть на клапті! І з місць, скажу вам, прибувають не тільки заявки, прохання, вимоги та інші слізні чолобитні, але й люди! Люди! — Меншутін піднімає палець і, зробивши паузу, багатозначно дивиться на мене. — А якщо цій людині до того ж найсуворіше наказано, щоб, скажімо, без самоскида або автобуса додому не повертатися? Ви уявляєте, на що здатна така людина? Але до кого ж вона, як і папір, насамперед потрапляє? До секретаря. До нашої Вірочки. Відчуваєте відповідальність? Відчуваєте нервове навантаження? Га? І їй, Вірочці, доводиться першою вислуховувати всі прохання та благання. Їй доводиться повідомляти про відмову, а іноді й відбиватися від різних подарунків та залицянь. А вона ж і так непогана була, правда, Лізонько? Ну от. То цих подарунків і залицянь було ой-ой-ой скільки! Правда, Лізонько?

Єлизавета Михайлівна знову киває і вперше за всю бесіду кидає репліку:

— Навіть заміж пропонували.

А я прикидаю, скільки ж людей з усіх кінців країни нам тепер доведеться перевірити. Адже цілком можливо, що хтось із них і залишив оті сліди біля берізок. Так, розкривається дуже важлива обставина. Заради одного цього варто було прийти у цей дім і стільки часу терпляче вислуховувати його господаря. Але тепер, здається, можна мені взяти ініціативу у свої руки.

— Скажіть, Єлизавето Михайлівно, — звертаюсь я до небалакучої господині, — чи не розповідала вам Віра про яку-небудь людину, що до неї залицялася і яка їй самій подобалася?

— Ні, — хитає своєю розкішною зачіскою Єлизавета Михайлівна. — Вона нічого мені не казала. Вона була стриманою і вихованою дівчиною. І стороннім людям…

— Ну, Лізонько! Ну, що ти! — Меншутін перебиває дружину і навіть нахиляється в її бік. — Адже ніяк