Читати книгу - "Строк минає на світанку"

Думав, знайду добре місце, буду вчитися, стану інженером. Авжеж! Дурень думкою багатіє… І все-таки це було краще, ніж першого місяця, коли я спав у парку на лаві. Отож я й не ремствував. Та десь місяць тому я втратив і цю роботу. Не те щоб мене звільнили — просто роботи не стало. Старий, якому я підсобляв, нездужав на серце, і лікарі сказали йому покинути працювати. Ну, він і покинув. Ніхто його не замінив, а я йому не родич. Він просто зачинив свою майстерню, і я знову лишився ні з чим. Цілими днями никав по місту й нічого не міг знайти. Щоправда, час від часу мене брали мити посуд у ресторанах та їдаленьках, де обідають автобусні кондуктори. Нічого кращого мені не траплялося…

Коли я зрозумів, що йду прямісінько на дно, мені слід було зараз же вернутися додому, написати своїм, щоб прислали грошей на дорогу. Вони б це зробили. Та, мабуть, зі мною було те саме, що й з вами. Я не хотів показати їм, що зазнав поразки, що не бути мені інженером. Адже я приїхав сюди з власної волі, хотів багато чого досягти. О, тоді я був хвацький хлопець!..

Засунувши руки в кишені, понурий і зсутулений, він мляво походжав по кімнаті й не відривав очей від підлоги. А вона уважно слухала його розповідь, сидячи боком на стільці і обхопивши руками плечі.

— А тепер я повинен розказати вам, що сталося минулої зими, за кілька місяців перед тим, як я лишився без роботи. Певне, це видасться вам негожим і ви навряд чи повірите мені, але все було так, як я кажу.

Нам нагодилася одна робота, яка не часто трапляється. Майстерня наша була на Третій авеню, але якраз там, де проходить, сказати б, кордон між бідняцькими кварталами та Золотим берегом. І от одного разу нас покликали в розкішний дім на Сімдесятій вулиці. Господар купив якусь ультрафіолетову лампу, щоб загоряти взимку дома й не їздити для цього на Флоріду. Отож, нам загадали поставити у ванній розетку, щоб вмикати ту лампу. Прізвище господаря — Грейвз. Воно вам про щось говорить?

Вона заперечливо похитала головою.

— Мені воно теж ні про що не говорило, та й тепер не говорить. Але мій хазяїн казав, що про цього Грейвза часто пишуть газети, у великосвітській хроніці. Звісно, він сам тої хроніки не читав, але якось знав про всі ці речі.

Робота була неважка. Правда, ми ходили туди три дні, але тільки тому, що працювали по годині на день, аби не заважати господарям. Треба було пробити дірку в стіні ванної на другому поверсі, видовбати жолобок під провід і прикрутити розетку.

Будинок той давній, і стіни в ньому товстелезні. Я ніколи не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я працював сам — мій хазяїн пішов по щось до майстерні, —. я довбав ту стіну і раптом ударив у якусь ніби дошку. Я не знав, що там таке, і взяв трохи вбік, щоб не пошкодити дерева. Ото і все…

А другого дня, — так, здається, це було другого дня, — коли не бачив таких товстих стін. Одного разу, коли я кімнати. Там у них щось подібне до бібліотеки чи кабінету. Той один пробув у кімнаті всього хвилини зо три. Двері були відчинені, і я побачив його, бо якраз проти дверей до ванної висить велике дзеркало. Він стояв біля тої самої стіни, в котрій з другого боку я видовбував жолобок. Він одхилив частину дерев'яної панелі,— стіни там до половини обшито панелями, — і повернув ручку на дверцятах сейфа у стіні. Такий собі невеличкий сейф… Тоді відчинив дверцята, витяг скриньку і став виймати звідти гроші.

Далі я не дивився і знову взявся до роботи. Я зрозумів, що задня стінка сейфа має виходити у ванну. Ото на неї я і натрапив першого дня. Більше я про це не думав. Не хочете — не вірте, ображатися на вас я не стану.

Вона промовила:

— Коли ви сказали, що ви з Глен-Фолза, я спершу не повірила. Та коли вийшло, що це правда, то чому не повірити, що ви й тепер кажете правду?

— Далі повірити буде важче. Сам не знаю, як це сталося. Знаю тільки, що сталося. Наче то був не я…

Так от, слухайте. Внизу, у вестибюлі, обіч надвірних дверей стояв невеликий столик. Я звичайно залишав біля нього свою скриньку з інструментом, а з собою брав тільки те, що було потрібно. І от, коли ми скінчили роботу й повернулися до майстерні, я почав діставати із скриньки інструмент і раптом побачив… Може, хтось упустив його туди?.. Служниця, що відчиняла нам двері, була якась чудна. Може, то вона недогледіла, коли прибирала на столику… Клянуся вам, я не знаю, яким чином він опинився у моїй скриньці!

— Що саме? — спитала вона.

— Ключ від надвірних дверей.

Вона подивилася на нього довгим допитливим поглядом.

Він заговорив знову:

— Я не знаю, як він туди попав. І не знав про це, доки не побачив у майстерні… — Він безпорадно розвів руками. — Та мені, звісно, ніхто не повірить.

— Годину тому я б не повірила, — призналася вона. — А тепер… Не знаю. Ну, розповідайте далі.

— Розповідати лишилося небагато, можете й сама здогадатися. Я хотів віддати ключа хазяїнові, але той уже пішов додому. Можна було віднести його туди, в дім, і повернути служниці. Та година була пізня, я стомився і хотів їсти. Отож і вирішив однести ключа на другий день, неодмінно. Але того дня я від восьмої ранку і аж дотемна працював, не мав ані хвилини вільної. А на третій день — просто забув. Забув, та й годі!..

Ну, а потім, я вже казав вам, робота скінчилась, і я опинився на вулиці. Трохи грошей, що в мене були, швидко розійшлись, і… Одне слово, вчора я взяв свою скриньку з інструментом, щоб подивитися, чи нема там чого продати або заставити. Все, що я мав окрім цього, я вже поспродував раніш. Я зазирнув у скриньку — і побачив той ключ. А побачивши, згадав, звідки він у мене.

Я поклав ключ у кишеню, трохи причепурився і подавсь до того будинку на Сімдесятій вулиці. Думав, поверну ключа, а там, може, знайдеться для мене яка робота — ну, хоча б перегорілі лампочки позаміняти…

Біля дверей я подзвонив. Але ніхто не вийшов. Я дзвонив ще і ще… Було це вдень. Я