Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Може, пришиємо їх? — запропонував Костя, який звик вирішувати всі проблеми одним махом.

— Та ні, знайдемо простіший вихід.

Це була остання гра цього сезону, після якої ми всі збиралися роз’їхатися на кілька місяців. Хто куди. Особисто я мріяв про засніжені гори Скандинавії…

Остання гра.

Нам так довго усміхалася фортуна, що мені не хотілося гнівити Бога. Тому я сказав:

— Зіграймо на трьох переможців.

— Зможеш? — запитав Ігорович.

— Звичайно, — відповів я.

— Спробуймо, — запропонував Костя.

— Гаразд, — мовив я.

Ідея зіграти «на три кишені» спала мені на думку після того, як я побачив, що кілька разів круп’є відпускали гравців з досить великими виграшами. Один із клієнтів виніс із «Золотого Дракона» сорок шість тисяч, інший — сімдесят, ще двоє — тисяч по п’ятдесят. Двісті двадцять за вечір. Це означало, що ми могли винести як мінімум стільки ж. Але за умови, що розділимо виграш на трьох. Нехай люди з «Золотого Дракона» думають, що гроші в них виграла не одна людина, а три. Того, хто виграв п’ятдесят тисяч відпустять без перешкод, а от того, хто триста…

Грати мали Костя, Мишко й Ігорович, я ж повинен був керувати грою. Ми вже випробували цей метод кілька разів і знали, що здійснити його досить складно. Але краще було докласти надмірних зусиль, ніж убивати трьох круп’є. Принаймні, для мене.

Але виявилося, що убити їх було простіше.

Ми випробували систему рівно через вісім днів після того, як з’явилися в «Золотому Драконі» вперше. Весь день Мишко з Костем налагоджували техніку, завдяки їм я, сидячи в машині, міг бачити практично все, що відбувається за столами. У верхні ґудзики піджаків хлопці вмонтували відеокамери. Завдяки ж малюсіньким навушникам, вставленим у вуха, вони могли контактувати зі мною.

Найважче було не опинитися на тій хвилі, на якій перемовлялися охоронці «Золотого Дракона», але нам це вдавалося.

Мишко, Костя й Ігорович зайшли в казино рівно за півгодини до початку гри, поміняли гроші на фішки і засіли в одному з барів, поки «драконівські» табло не почали писати тексти з побажанням виграшу, назви коктейлів, імена стриптизерок.

У головний зал вони піднялися по одному, стали поблизу трьох різних столів так, щоб мені було видно не тільки поля для ставок, але й обертові колеса рулеток.

Зображення на невеликих екранах, розставлених мною на задньому сидінні машини, були майже однаковими, за винятком того, що на кожному з них рулетки і круп’є рухалися зовсім довільно.

— Почекаємо, — мовив я і натиснув одразу на три кнопки, зв’язавшись із Мишком, Костиком і Ігоровичем.

Мені потрібно було поспостерігати за грою. Відразу за трьома столами.

За одним якась молода пара грала на колір. За другим люди робили ставки без усякої системи, а за третім якийсь п’яний, похмурий і дуже розгніваний чоловік уперто й затято ставив на «тридцять два». За теорією ймовірності, колись йому мало пощастити, і справді поталанило — він виграв. Правда, сума виграшу не склала і чверті того, що він устиг програти.

Гра протікала нормально. За кожним із трьох столів.

Досить швидко я ввійшов у курс справи, натиснув кнопку з намальованою на приклеєному пластирі великою літерою «К» і сказав у мікрофон біля кутика мого рота:

— Костику, «чорне». Сотня.

Він поставив дві фішки по «п’ятдесят» — і виграв.

— Костю, «чорне» — сто п’ятдесят, друга і третя дюжина — по сто.

Він знову виграв.

Настав час, і тричі поспіль я назвав числа:

— «Тридцять шість», «одинадцять», «тридцять» — і вони виграли, всі три.

Потім так само, але, не втрачаючи зв’язку з Костиком, я ввів у гру Мишка й Ігоровича. Ми почали.

— «Двадцять три».

— «Десять».

— «П’ять».

— «Двадцять чотири».

— «Шістнадцять».

— «Тридцять три».

— «Один».

Вони ставили і вигравали.

А я піднімав ставки:

— Чотириста — «тридцять два».

— Чотириста п’ятдесят — «п’ятнадцять».

— Триста — «дев’ятнадцять».

— Триста п’ятдесят — «чотири».

— П’ятсот — «двадцять один».

— Чотириста п’ятдесят — «зеро».

— Чотириста п’ятдесят — «сімнадцять».

Невдовзі гра набула такого розмаху, що в мене вже не вистачало часу, щоб зв’язуватися з кожним окремо, я натискав одразу на всі кнопки і говорив скоромовкою:

— Костю, «шість».

— Мишко, «двадцять сім».

-- Ігоровичу, «тринадцять».

— Костю, «тридцять шість».

— Мишко, «одинадцять».

-- Ігоровичу, «тридцять».

— Мишко, «вісім».

— Костю, «двадцять три».

— Мишко, «десять».

-- Ігоровичу, «п’ять».

І так само швидко, не обертаючись, звернувся до Сашка:

— Кави.

Він вискочив з машини і кинувся до кафе, біля якого стояла наша машина.

А коли він повернувся, обережно несучи малюсіньку чашечку з гарячою кавою, я вже сидів, знявши мікрофон, а всі монітори були виключені.

— Що сталося? — запитав Сашко.

Я видихнув сигаретний дим, узяв у нього чашку і прошепотів:

— Нічого.

Ми виграли тисяч сімдесят, коли за столами Ігоровича, Мишка і Костика з’явилися ті самі троє