Читати книгу - "Кілька років зими"

Чоловік постояв кілька хвилин мовчки, а потім пішов геть. Та за кілька кроків він зупинився і промовив:

— Мене звуть Рибалкою.

— Журналіст, — відгукнувся я, але чоловік уже розтанув у жовтому тумані.

Я зайшов усередину чорного будинку, на дверях якого було написано: «Новоприбулі». Будинок виявився порожнім. Мабуть, я буду тут єдиним квартирантом. Зазирнув до кухні, до ванної кімнати, але скрізь мене переслідував вологий туман. Так, тут дійсно ще ніхто не жив. Або вже не жив. Хоча, яка тепер різниця — «ще» чи «вже»? Тепер усе це не має значення. А мені справді треба відпочити.

Я впав на ліжко біля давно не топленого каміна. Отже, як я сюди потрапив, у це Місто… Зниклих Безвісти? Нічого не пам’ятаю… Майже нічого… Хоча… Здається, це було вчора… А може, позавчора… Я пішов на зустріч з інформатором… Ми сиділи в кафе, пили каву, він розповідав мені про зловісних месників, що тероризували наше Місто — викрадали вночі випадкових самотніх перехожих. Я готував цей матеріал для кількох поважних видань, вів своє журналістське розслідування. І вже наблизився до сенсаційного повідомлення, розкриття імен, оприлюднення невідомих цікавих фактів… Потім… Потім ми попрощалися з інформатором на вулиці — була шалена злива — і я рушив до площі… Далі нічого не пам’ятаю… Щось трапилося саме цього вечора, саме по дорозі до площі… Але що саме?.. Пам’ять відмовляється працювати.

Я підвівся і визирнув у вікно. Скрізь лише туман і більше нічого. Невже тут не буває іншої погоди?

Я вирішив пройтися містом, бо сидіти в цьому похмурому домі не хотілося. І тільки зараз я відчув, як болить потилиця. Я торкнувся рукою того місця, що боліло, і несподівано відчув на пальцях щось липке. Придивився уважніше і зрозумів, що то була напівзасохла кров. Напевно, моя кров. Тепер голова боліла сильніше, і я ледве пересувався бруківкою, плутаючись у довгих полах свого дуже подертого чорного пальта. Кілька разів я сідав на брук, віддихувався і торкався потилиці. Але потім вставав і йшов далі крізь туман. Зупинився вже біля старої церкви, двері якої було відчинено. Я вирішив провідати Священика.

Він лежав на підлозі біля вівтаря, вкритий кількома ковдрами й пледами. Навколо нікого не було, лише клубочився жовтий туман. Я присів поруч. Священик повернув до мене сиву голову і довго мовчки дивився переляканим поглядом.

— Хто ти такий? — нарешті глухо спитав він.

— Я Журналіст. Проте, як я сюди потрапив, не відаю, — відповів я.

— Це мало хто відає, — прохрипів Священик. — Навіть я не знаю, як мене сюди занесло. Напевно, через якусь жінку. Всі біди на світі трапляються через цих клятих створінь — жінок. От і сьогодні… Боже, я ж хотів убити себе! І пощо?!! Через Марію, звісно… Це вона забрала в мене розум, зробила нікчемою і самогубцем. Це великий гріх, та я не міг по-іншому. Тепер я не хочу жити. А найстрашніше те, що мені тепер немає для чого повертатися назад! Без неї я не хочу повертатися, а вона й чути не хоче про мене… Я все одно зроблю те, що задумав, і ніхто не стримає мене, — Священик замовк.

Я не знав, що йому відповісти, а тому вирішив йти далі. Вже у дверях мене наздогнав його хрипкий голос:

— Ти ніколи не повернешся назад. Хто потрапив сюди, навіки лишиться Зниклим Безвісти, бо воскреснути у Світі Живих вдається лише одиницям! Не сподівайся, що хтось покличе тебе з того боку. Не йди туди чекати, бо так і проведеш все життя біля цього клятого Мосту. І не слухай Марію, не дивись їй у вічі, бо пропадеш! Вона єдина, хто… — Священик знову замовк.

Я тихо причинив за собою двері церкви і вийшов у туман. На вулицях було порожньо. Лише зрідка у вікнах і дверях чорних будинків зринали і одразу ховалися стурбовані обличчя мешканців цього дивного поселення. На центральній площі містечка, окрім церкви і найбільшого будинку Бургомістра, стояла одноповерхова довга таверна з нахиленим до самої землі дахом і врослими у брук віконцями. Я вирішив зазирнути і туди…

У таверні, окрім туману, було повно сивого диму. За довгими брудними столами сиділи мовчазні чоловіки, які неспішно потягували якісь напої з керамічних кухлів. Я сів на вільне місце поблизу шинквасу. До мене підійшла похмура жінка у довгій сірій сукні:

— Щось будете замовляти, чи зайшли лише посидіти?

Я замовив пива. Крізь туман і дим на мене дивилися завсідники таверни. Сумні очі, похмурі обличчя, міцно стиснуті губи. Старий подертий одяг. Чорні від бруду руки тримали непро­зорі кухлі…

Жінка принесла мені такий же кухоль, але у ньому нічого не було, він виявився порожнім. На моє німе запитання жінка грізно відповіла:

— А у вас є чим заплатити за замовлений напій? Я думаю, що ваші кишені такі ж порожні, як і цей кухоль. Тут ні в кого немає грошей. Тому тут ніхто не п’є.

Я перевірив усі свої кишені, але вони, дійсно, виявилися порожніми. А в сумці, яка була зі мною, лежали дві записні книжки — телефонний довідничок і робочий блокнот. А ще — ручка. І це були всі мої речі. Грошей у мене, і справді, не було.

Я покрутив порожній кухоль і помітив, що так само роблять і всі інші відвідувачі таверни. Я змирився з тим, що залишуся тверезим, і заснув просто за столом…

— Марія!