Читати книгу - "Жуйка"

— Вважайте, що не у вас однієї був невдалий день, — Марц зліз із рипучої полиці й пішов геть із купе дивитися на темряву за вікном.

Ліфт м’яко зупинився на першому поверсі. Марц обігнав діда, який, незважаючи на вік і вигляд, досить хутко сунув до виходу з під’їзду, спираючись на ціпок-дракона більше для краси, аніж через необхідність.

На лавці біля автобусної зупинки рядком сиділа галаслива малеча — двоє хлопчиків і троє дівчаток років десяти. Марц спостерігав, як вони штурхають одне одного, граючись, і сміються. Ці малі точно не переймалися економікою чи політикою, яка мала лише одну сталу властивість — цілковиту нелогічність. Їм було однаково байдуже, як змінилися ціни на пальне за останні два тижні й наскільки зросла кількість безробітних у країні. Їх так само не хвилювало, що завтра сонце може зійти не з того боку, а річка посеред міста змінить напрям і протікатиме прямісінько через їхню школу, намічаючи нове русло кабінетом директора. Для них це навіть був би не гірший варіант розвитку цивілізації.

Марц задумано згортав у пружок обгортку від цукерки. Приїхав автобус. Цей 304-й місцеві називають «екскурсійним», п’ятдесят років тому він возив мешканців віддалених південно-східних районів міста в центр. Весь шлях займав близько години. Зараз він так само з’єднує околиці, які вже простяглися далеко за межі колишнього сміттєзвалища, заїжджає на територію дендропарку ім. Курчаєва й звідти рушає у зворотному напрямку, перші три-чотири кілометри тягнучи за собою терпкий шлейф ароматів рослин, які колись були людьми. Так говорять. Є одна легенда. Доволі моторошна. Там про генетичні експерименти і про любов, аякже.

Цього дня, впритул до того моменту, коли Марц уже збирався згортати свою музичну профанацію біля «Снів юності», його увагу привернули троє диваків у жовтій уніформі, що повільно наближалися Механічною до нього: один ніс перед собою на витягнутих руках чималий піддон, другий обережно виймав звідти довгі зелені пасма з кублами коріння внизу (вочевидь, квіти) і опускав у ямки, що їх швиденько копав для цього діла третій. За кілька хвилин процесія перетнула вулицю Нового часу й наблизилася до Марца. Ще за кілька хвилин вони вже пройшли повз нього й віддалилися настільки, що у їхніх рухах можна було вирізнити хіба що монотонність.

Ще за кілька хвилин там само в кінці Механічної Марц помітив іншу процесію — цього разу у фіолетових комбінезонах. Один ніс піддон, другий складав туди квіти, що їх виймав з ямок третій.

«...» — подумав Марц. Він звик до автоматичного перемикання каналів на вулиці, в залежності від того... Емм. Про цю залежність багато чого патякали, але насправді ніхто не знав, у чому вона полягає. Люди лише запевняли одне одного, що така залежність насправді існує. Канали на вулицях перемикали. Бо не могли ж вони перемикатися незалежно чи випадково у цьому донедавна паралельно-перпендикулярному світі речей та істот. Отже, є закономірність. Для більшості цього було цілком достатньо.

Так, раз на два-три місяці в небі над містом з’являлися три повітряні кулі, призначення яких залишалося для мешканців таємницею.

Першого понеділка кожного місяця всі продуктові крамниці в місті працювали до обіду й вивішували на дверях таблички з написом «Сарнень». Значення напису й походження цієї традиції не знали навіть самі власники магазинів.

Ці троє в комбінезонах, очевидно, теж були частиною якоїсь мертвої системи, і Марц вирішив, що, скоріше за все, відбулося чергове скорочення працівників комунального господарства і частину циклу разом із робітниками й часом, відведеним на виконання робіт, просто вилучено з міської програми благоустрою.

Марц згадав діда, коли той починав прибирання у квартирі. Йон пафосно брав до рук ганчірку пилозбірного типу, поправляв окуляри, які він спеціально одягав для такої відповідальної справи, потім уважно дивився на стоси паперів і книжок на столі, підвіконні, полицях, на підлозі... Брав котрусь із книжок чи жмут аркушів, що лежали зверху однієї з куп, обтирав із цих обраних пилюку, відкладав убік, засовував ганчірку до кишені брюк і скрушно хитав головою, дивлячись на онука: «Все одно післязавтра буде такий самий гармидер... Тож який сенс?»

Після роботи Марц зазвичай вечеряв у Райтолі. Ця відверто немолода, але жвава жінка тримала забігайлівку в глухому провулку біля бібліотеки, що в ній свого часу працював Трові. Забігайлівка називалась «Омл&Трайт», а хазяйка, яка виконувала в цьому закладі всі можливі функції, славилася, крім приготування королівської яєчні, ще й умінням ворожити на скибці лимона з випитого чаю. Для цього вона просила того, хто хотів дізнатися свою долю, добряче розжувати скибочку, і саме за перекривленою мармизою визначала майбутнє. Щасливчиками в пророцтвах здебільшого виявлялися ті, хто встигав перед ворожінням поцукрити лимон, адже щодо цього Райтолі не давала жодних вказівок — кожен сам визначав прийдешнє, за смаком: хочеш — жуй кислятину, хочеш — підсолоди собі життя.

Марц відчинив важкі металеві двері «Омл&Трайту», які, здавалося, мали б вести щонайменше у бомбосховище, з порога привітався з хазяйкою, відповів звичним кивком на її традиційне: «Два, півтори і половинку?» — й усівся за найближчий