Читати книгу - "Інформатор"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гейсмер подивися на Саддел і промовив:
— Мені здається, у Флориді є певна «політкоректна» кількість жінок-суддів?
Жінка глибоко вдихнула і відповіла у своїй звичній манері, оперуючи конкретними даними:
— Залежить від того, про що саме йдеться. У нас багато дівчат займаються справами, пов’язаними з транспортом тощо, але, як на мене, це не те, що ми шукаємо. У Флориді шістсот суддів, з них приблизно одна третина — жінки. Пробувати здогадатися, про кого йдеться, — марна справа.
— А ця так звана «мафія»?
Саддел вдихнула стільки повітря, скільки дозволили її хворі легені, й відповіла:
— Тут теж важко щось із певністю сказати. Колись існували Діксі мафія, Техаська мафія, «Реднек» — усі ці бандити схожі. Мені здається, вони більше хизувалися, ніж дійсно чинили злочини. Просто купка шибеників, які полюбляли продавати віскі й ламати ноги. Однак я не зустрічала жодної згадки про Прибережну мафію. Не буду стверджувати, що такої не існувало, але я не знайшла нічого.
Голос жінки раптом затих — вона намагалася зробити ще один ковток повітря.
— Але зачекайте, — докинула Лейсі. — Я натрапила на статтю у газеті «Літтл-Рок», яка вийшла сорок років тому. Там яскраво описана історія чоловіка на ім’я Ларрі Вейн Фаррел, що володів мережею рибних ресторанів. Як ви уже, мабуть, здогадалися, у його закладі можна було купити не лише рибу. З часом він розширив поле своєї діяльності до грального бізнесу, проституції та торгівлі краденими авто. Усе, як говорив Меєрс: Ларрі разом із братом приїхав із Півдня, постійно співпрацював з шерифом. З часом банда осіла в Білоксі. Це довга стаття, а тому не буду стомлювати вас деталями, скажу лише, що за цими хлопцями тягнувся шлейф із мертвих тіл.
— Дуже вичерпна інформація, дякую, — сказала Саддел, яка знову могла говорити.
— Будь ласка.
— Мене цікавить ось що. Якщо Маєрс все ж напише скаргу, ми будемо змушені її прийняти й розпочати розслідування, яке може виявитись дійсно небезпечним. Чому б нам просто не передати справу ФБР? Він же не зможе завадити нам це зробити, чи не так? — запитав Г’юго.
— Звісно, не зможе, — відповів Гейсмер. — Так ми і вчинимо. Не він контролює це розслідування, а ми. Тому, якщо нам потрібна буде допомога, ми по неї звернемося.
— Тож ми беремося за цю справу?
— Атож. Чесно кажучи, в нас немає вибору. Якщо Маєрс звернеться зі скаргою на неправомірні чи корупційні дії суддів, нам не залишиться нічого іншого, окрім як втрутитись. Саме так усе й буде. Вас це бентежить?
— Ні.
— Лейсі, а у вас є якісь сумніви?
— Ні, жодних.
— Що ж, сповістіть містера Маєрса. Якщо він захоче почути це від мене особисто, я йому зателефоную.
До Маєрса вдалося додзвонитися лише через два дні. Коли ж це нарешті сталося, він не виявив жодного бажання розмовляти з Лейсі чи Гейсмером. Пославшись на брак часу й нагальні справи, пообіцяв зателефонувати згодом. Сигнал був слабким, зі слухавки лунало рипіння. Скидалося, що співрозмовник десь дуже далеко. Наступного дня Маєрс дійсно зателефонував Лейсі, але з іншого телефону, й попросив передати слухавку Гейсмеру. Той запевнив, що справа вважатиметься пріоритетною і розслідування почнеться без зволікань. За годину Маєрс зв’язався з Лейсі: він хотів іще раз зустрітись, щоб обговорити справу. Мовляв, йому відомо ще багато деталей, які важко викласти письмово, а також є важлива інформація, що знадобиться слідству. Поки така зустріч не відбудеться, наполягав Маєрс, він не буде писати та подавати скаргу.
Гейсмер погодився. Отож, тепер треба було лише дочекатись Маєрса. Цілий тиждень від нього не було новин, аж якось надійшло повідомлення. Маєрс із Карлітою перебували неподалік островів Абако на Багамах і планували повернутись до Флориди за кілька днів.
У суботу ввечері, коли температура повітря сягнула вже сорока градусів, Лейсі заїхала до житлового комплексу. Складалося враження, що ворота тут ніколи не зачиняють. Вона проїхала повз штучні ставки із дешевими фонтанами, що розбризкували воду навсібіч. Потім оминула поле для гольфу, де вже зібрався натовп, проїхала повз ряди ідентичних будинків, у кожному з яких був гараж. Нарешті Лейсі зупинилася неподалік парку зі з’єднаними між собою басейнами. Сотні дітей бавились у воді, тоді як їхні мами сиділи під парасолями і попивали напої.
Мідов заселяла мультикультурна громада, переважно це бути молоді сім’ї. Г’юго і Верна Хетчі переїхали сюди п’ять років тому, після народження другої дитини. Зараз у них вже четверо, а тому їхнє бунгало на 204 квадратні метри вже стало для родини затісним. Однак наразі вони не могли дозволити собі переїзд. Г’юго заробляв 60 тисяч доларів за рік, так само як і Лейсі. Та оскільки вона була не заміжня, їй цих грошей вистачало, навіть вдавалося трохи відкласти. Хетчам же доводилося жити від зарплати до зарплати. Та все ж вони не забували про розваги. Влітку майже щосуботи Г’юго можна було побачити за приготуванням бургерів на грилі біля басейну. Потім він обговорював футбол із друзями, тримаючи в руці холодне пиво.
Цього разу все було як завжди: діти бавились у басейні, а жінки ховалися в затінку. Лейсі приєдналася до леді. Обмінявшись із ними звичними люб’язностями, вона попрямувала до альтанки біля басейну, в якій сиділа Верна з дитиною на руках. Було видно, що вона щосили намагається зберігати спокій. Піппін виповнився лише місяць, і вона була напрочуд капризним дитям. Час від часу Лейсі доглядала дівчинку Хетчів, щоб дати батькам
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інформатор», після закриття браузера.