Читати книгу - "Вічний календар"

Коли татари спалили Митницю, Настя Баревичева втекла із дворічним сином за Стрипу до Горабаби. Там вони прожили двадцять вісім років. Горабаба була невеликим поселенням, над яким височіла гора, поросла грабовими лісами. Півкруг гори захищав від будь-яких нападників, і тільки місцеві знали про дороги, що виводили через ліси до Дністра. Саме ж селище простяглося вздовж Стрипи. Хати й забудови були на березі річки, а городи й луки впиралися в гору. До Горабаби то прибивалися втікачі з околиць, то залишали її. Населення змішувалося. Здавалося, що селище служить лише для того, щоб у ньому перечекати лихоліття від турків або ж татар, щоби залишити його й повернутися на свої землі. Але всі, хто втік до Горабаби чи тут народився, чули, що колись давно туркам удалося пробратися лісовими хащами й до Горабаби. Полонили вони мешканців, спалили село. Разом із полоненими видерся турецький загін на гору, і вирішили турки заночувати. Був серед тих полонених один чоловік, Клепей, що міг одним ударом убити вола. Турки розпалили вогнище, повечеряли й полягали спати. Зморив сон і перестрашених та потомлених мешканців селища. Вогонь тлів. Ніч була густа, як кропива. Але Клепей не спав. Побачив він, що в турецького полковника з розстебнутої одежі вивалилася жіноча цицька. Зрозумів Клепей, що баба командує цим загоном, і вирішив звільнити себе й своїх односельців. Підсунувся він до вогню й запхав перев’язані грубим мотуззям руки у жар. Звільнившись, не відчуваючи опіків, витягнув із піхви турецьку шаблю, що лежала поруч із жінкою-полковником, і відтяв їй голову. Поки котилася голова з гори — перебив Клепей увесь турецький загін.

Повернулися разом із Клепеєм мешканці знову на берег Стрипи, а до поселення пристала назва Горабаба.

З маминих переказів Гриць дізнався, що рід його походить із Митниці, через яку вірменські та єврейські купці возили й возять різний крам до Язловець. За Митницею, переказувала мама, стояли митні будки для сплати торговельного мита. Платили за мости й за право рухатися далі. І хоча їм за Стрипою жилося безпечніше, але про Митницю й Волоський шлях мама згадувала часто. У дитинстві Грицеві здавалося, що за Стрипою, звідки він прийшов із мамою, купці стоять перед митними будками й чекають, коли їх впустять на язловецький шлях. Уявляв він також, що ті купці напувають своїх коней у Червоній керниці й, перепочивши, неспішно їдуть до Язловець. Казала мама, що була в містечку лише один раз, і запам’яталася їй велика фортечна стіна й кам’яна брама, якою вона з батьком, Грицевим дідом Михайлом, в’їхали до міста. Пробули вони там два дні. А коли сонце скочувалося з неба, розповідала мама, у місті запалювали змащене овечим лоєм ганчір’я на витесаних палицях. Тремтіло фортечне каміння й перділи сонні коні. Гриць, коли брав шлюб із Анною в Язлівцях, устиг роздивитися місто, над яким височіла кам’яна фортеця і яке кишіло вірменами і євреями. Усі вони товклися на площі, викладеній бруківкою. Там розміщувалися староство й торгові склади. Молоді повінчалися в церкві з вибудуваною при вході дзвіницею. Розповідали потім дружки, що коли молода пара ввійшла до церковної брами, де зустрів їх піп Димитрій, то навіть євреї й вірмени, що перебували тоді на площі, пороззявляли писки й дивувалися чистим голосам дзвонів. В’їхали Баревичі Жидівською брамою, а виїхали Польсько-Руською, що виводила з міста в напрямку Митниці. Весільну учту справили в корчмі та другого дня рушили в путь.

«Якщо б церковні книги вціліли, то й право на митницьку землю можна було б легко встановити», — подумав Гриць. Він оглянувся навкруги й вирішив, що сідати на ґрунт потрібно тут, біля цього джерела, яке з-під червоного каменю несподівано виринало на поверхню, прориваючи собі вузьке русло для потічку. Здалека червоне каміння підсвічувало джерело — і вода в ньому здавалася також червоною. За якийсь час із гори показався віз із Анною й дітьми. Анна їхала неспішно. Було видно, що дорога її змучила. Біля Анни сиділа Варвара — і Гриць здогадався, що Анна попросила доньку допомогти управитися з кіньми. А з воза виглядали запорошені голови Матія з Іваном, за ними на теляті сиділа курка, а вівці, які збилися в кінець воза, побачивши Гриця, почали радісно блеяти.

Не міг знати Баревич, що з Язлівця — коли він дивився, як Варвара трималася за віжки, а курка впала з корови — у напрямку Митниці виїхала бричка в супроводі чотирьох вершників. Бричка була запряжена двома кіньми, їхала, похитуючись, польовою дорогою. Хорунжий гусарії Антоній Волянський, якому король Ян Казимир подарував пусті митницькі землі, віз із собою грамоту з королівською печаткою, план побудови дому й фільварку. Їхав на гнідій кобилі, а поруч — два пахолки і язловецький купець Ашкеназі. У напіввідкритій бричці, відбиваючись від червневих мух і комашні, сиділа його дружина Ядвіґа з двійком малолітніх дітей — Міколаєм і Анелею. За битву зі шведами під Ченстоховою дослужився хорунжий до власного маєтку.

Виславши наперед будівничих — язловецьких вірмен, Антоній заплатив Ашкеназі, язловецькому купцеві, щоби той наглядав за побудовою дому і стаєнь. Саме у травні 1660 року Ашкеназі в листі до Волянського сповістив, що будинок зведений і можна приїжджати до Митниці. Тоді Волянський забрав із Польщі Ядвіґу з дітьми, але перед Митницею трапилася злива. Волянські перечекали негоду в Язлівцях.

Для майбутнього маєтку Волянських вибрали місце на узвишші, вирубавши там частину дубового гаю. Звідти проглядалася улоговина, якою з півночі на південь пропливала річка Джурин.

Коли вершники і бричка проминули місце колишнього митного кордону, Ашкеназі першим помітив, що біля Червоної керниці стоїть віз. Антоній Волянський поглянув на Ашкеназі, а той, порівнявшись, сказав:

«Не повинно тут бути нікого».

Волянський і сам не очікував кого-небудь зустріти. Ашкеназі цілу дорогу запевняв хорунжого, що митницькі давно повтікали з цих місць і для фільварку треба спроваджувати челядь.

«Але якщо татарські чамбули, — припустив Ашкеназі, — не доходитимуть до Митниці, то митницькі повернуться сюди». І зітхнув при згадці про татар, бо вони перехопили кількох язловецьких євреїв і погнали перед себе в буджацькі степи.

«Дав би Бог», — відповів Антоній і помчав уперед, залишаючи за собою польову пилюгу.

Гриць ще здалека помітив на язловецькому шляху стовп брунатного пилу, коли прив’язував до куща ліщини теля. «Гості? — запитав сам себе. — І хто?»

Коли Анна з’їхала з Волоського шляху, Гриць, висадивши з воза дітей, узяв перед себе теля. Воно боязко підійшло до потічка й запхало заслинену морду у воду. Також повитягував овець. Вівці ж, видершись на правий схил від джерела, допалися до трави, а поміж вівцями ходили Грицеві кури, видзьобуючи у травах насіння, принесене невідомо якими вітрами.