Читати книгу - "Останній із небесних піратів"

— Є? — не повірив Фелікс.

— Авжеж! — усміхнувся Рук. — Найкраще лишають на закуску.

І втретє уся Великобуряна принишкла в очікувальній тиші. Великий Бібліотекар погладив свою густу кошлату бороду і знов зазирнув до сувою.

— Третім Бібліотекарським Лицарем обрано… — Фенбрус Лодд замовк і роззирнувся довкола; на коротку мить його погляд зупинився на тому місці Чорнодеревного моста, де стояли двоє друзів.

Рук сумно зітхнув. Ось воно! Зараз прозвучить Феліксове ім’я, а це означатиме розлуку їх двох, що росли, мов брати. Чи не навіки це буде розлука? Фелікс вирушить до Озерного приплаву цього ж таки вечора, а він, Рук, так і лишиться скніти під землею.

— Мені тебе бракуватиме, — прошепотів він.

— А мені тебе, — так само пошепки відповів Фелікс. Фенбрус Лодд знову встромив носа в сувій…

— …обрано…

Уся велелюдна громада як один затамувала подих. Великий Бібліотекар прокашлявся і, знов відірвавшись поглядом від документа, нарешті доказав:

— …Рука Човновода.

На мить у Великобуряній палаті запала мертвецька тиша. Ніхто — жодна жива душа! — не повірив своїм вухам. Рук Човновод?

Таж цей хлопчина навіть не підмайстер! Простий бібліотекарський учень — та й годі. Доглядає аналої, крутить ланцюги… Як можна таку нікчемну особу сподобляти такої високої честі? Неймовірно. Нечувано.

Глухе ремство наростало — і ось уже ціла палата обурено загомоніла, заревла. Містки та мости задрижали, атмосфера так розпалилася, що несамовито засіпалися, загойдалися летючі аналої. Кількоро старших підмайстрів шубовснуло у воду, і довелося човнярам їх рятувати.

Рук приголомшено водив очима по викладачах. Ось Таллус Пенітакс, Професор Темрявознавства, незворушно дивиться на нього, насупивши брови і згорнувши на грудях свої важкі руки. Ось Альквікс Венвакс радісно киває йому головою; і тут згадалось, як цей викладач, «його» професор, радив йому причепуритися. То ось що мав той на увазі! А вийшло ж так, що через оте полювання на мордобрила вигляд у Рука зробився ще неохайніший, ніж зазвичай. Та що вдієш? Треба йти…

Рук спустився з балюстради: голова йшла обертом, ноги підтиналися… — і повернув назад по Чорнодеревному. Збурена юрба розступалася перед ним. Оті всі вражені, запитливі обличчя зливалися в одне. Він плентав, а повітря повнилося буркотом та шепотом.

— Бібліотекарський учень! — казав хтось. — А хто за ним? Каналізаційний чистильник?

— Щодо мене, то я про такого й не чув, — вторував йому інший.

— Він чи не знайда — той самий, що його підібрала Варіс Лодд, — зневажливо зронив третій голос.

— І друг отого телепня — сина Великого Бібліотекаря, — докинув четвертий.

Опинившись нарешті на Світляковому, Рук додибав якось до помосту, де стояли трикутником, чекаючи на нього, Ульбус Веспіус, Таллус Пенітакс і Фенбрус Лодд. Слідом за Стобом та Маґдою Рук почав обходити по черзі їх усіх.

Кожен із шанованих учених мужів вітав кожного з обраних Бібліотекарських Лицарів, обдаровуючи їх ще й речами, помічними для виконання поставленого перед ними завдання.

Ульбус Веспіус роздав по парі блідо-жовтих камінчиків.

— Це небесні кристали, — пояснив він Рукові. — Носи їх у різних кишенях, бо вкупі вони починають жевріти. А як потреш їх один об одного — посиплються іскри.

— Дякую, пане, — мовив Рук. — Красненько дякую!

І рушив далі — до Професора Темрявознавства. Таллус Пенітакс, привітавши Маґду, обернувся до зніченого хлопця.

— Молодець! — похвалив він скупо і нахилився, щоб пов’язати Рукові на шию складений прямокутником клапоть лискучого чорного краму — наче краватку. — Це Покрив Темряви, — пояснив він. — Його зіткано з щонайтоншого шовковиння, яке тільки можуть виробляти нічні павуки. Розгорни його і завийся ним, коли будеш ховатися чи схочеш помандрувати невидимцем.

Знову Рук подякував і пішов далі. І ось перед ним уже сам Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар Великобуряної палати.

— Вітаю, хлопче! — озвався він і нагнувся, щоб почепити Рукові на шию оберег. — Це зуб дуба-кривавника, на якому викарбувано твоє ім’я, — додав він. — Зуб дасть тобі певний захист від небезпек Темнолісу.

Рук задивився на шпичасту штуковину — достоту кіготь! — що жевріла при світлі світників.

— Але ж…

— Що «але ж»? — підохотив Фенбрус.

— Прошу пана, — промимрив Рук. — Це ж просто… Адже мав піти Фелікс, а не я! — випалив він урешті. — Певне, тут якась помилка.

Фенбрус ступив крок уперед і взяв хлопця за руки.

— Ба ні, жодної помилки, — заперечив він. — Хоча Фелікс і мій син, я не можу вдавати, ніби він просто створений для таких завдань. Звісно, він має конечні відвагу, хоробрість і силу, але йому бракує природженого потягу до знань — а без нього решта його чеснот порожній звук.

— Але ж… — не здавався Рук.

— Досить, — урвав Великий Бібліотекар. — Постанову цю ухвалено одностайно. — Він усміхнувся. — Хоча, зважаючи на вагомі підстави, наведені від того, хто запропонував твою кандидатуру, нічого дивного тут не було.

Рук кивнув головою.

— Професор Венвакс завжди був до мене добрий, — зронив він.

Великий Бібліотекар насупився.

— Не сумніваюся в добрості професора Венвакса, але то не він запропонував обрати тебе.

— Не він? — спантеличився Рук.

— Авжеж, ні, — озвався ззаду голос. Рук обернувся і побачив Альквікса Венвакса. — Далебі, якби все залежало тільки від мене, ти б уже давно став моїм особистим помічником.

— То я вніс твоє ім’я до переліку кандидатур, — заявив Професор Темрявознавства, який саме підійшов до них. У своїх офіційно-церемоніальних шатах він виглядав зовсім інакше, ніж у звичайному костюмі — шкуратянці, реміняччі та окулярах небесного літуна. Його темні, недремні очі метали погляди туди-сюди — повз його увагу, здається, не проходило нічого.

— Ви? — вражено вигукнув Рук і зашарівся: хай йому абищо, він говорить, мов справжній нечема. — Я хотів