Читати книгу - "Вільняк"

Та мірою того, як човни розчинялися в небі, завмирали вигуки тих, хто їх проводжав, і на зміну піднесеному настрою приходила свідомість чорної біди. Кругом слалася безкрая тваниста рівнина. Рук зітхнув. Він чув те саме, що й усі.

Так, хлопець чудово розумів, що не варто покладати надії на повітряні човни там, де ревуть поривчасті вітри Крайземлі, через яку пролягав їхній подальший шлях. Він здавав собі справу, що Бібліотекарські Лицарі мають летіти попереду — на випадок якоїсь небезпеки, та й підмога з Вільних галявин, якби пощастило нею заручитися, теж не була б тут зайвою. Знав Рук і те, що місцем зустрічі переселенців та лицарів призначено Залізнодеревну пущу. Рук знав те все запевне — а все ж його не полишало відчуття, що він одинокий, як палець.

Ген-ген, аж над Присмерковим лісом, єдина величезна зграя, якою летіло лицарство, розділилася натроє: одне крило повернуло на північ, друге — на південь, а третє линуло далі, неухильно на захід, тримаючи курс на Темноліс. Невдовзі човни розчинилися у небі, і тичба, трохи погудівши, почала розходитися.

Рук і собі надумав повернутися до Ксанта. У всьому таборі, куди не кинь оком, переселенці лаштувалися до тривалої мандрівки. Ось він почув ліворуч від себе командний голос — і побачив Громового Вовкуна, який походжав туди-сюди по табору і горлав у гучномовець:

— Усім запастися багноступами та грязьовими ціпками! — напучував він. — І не забудьте щитків для очей. Хто чогось не має, може скористатися підручними матеріалами. Паліччя від Великої дороги Багнищем стане тут на всіх…

Переселенці жадібно накидалися на дерев’яні уламки, і цей весь гамірний табір — печерники, тролі, гобліни, примари, бібліотекарі, — брався кріпити до підошов уламки деревини, витинав ціпки потрібної довжини, майстрував щитки для очей, покликані захистити очі переселенців від сліпучої багнищанської білини. Пірати їм допомагали.

— Поприторочувати всі кошики та ящики! — лунав посилений гучномовцем Вовкунів голос. — Накладіть у жаровні світлякового дерева, а всі балагули поставте на полоззя!

Знову всі метнулися запасатися деревом, зацюкали сокири, завищали пили, загупали молоти: колеса з усіх возів було знято і поскладувано, а натомість приладнано довге загнуте полоззя, спроможне полегшити пересування по слизькій твані.

— Тим, хто має зубощирів, повпрягати тварин у вози! — не вщухав гучний голос Громового Вовкуна, що невтомно походжав по сколошканому табору. — Тим, хто не має зубощирів, доведеться впрягатися самим. І затямте собі: ні під яким оглядом не штовхати — тільки тягти! — Тут в око йому впав пастух волорогів, що самотньо стояв у затіненій низинці. — А волорогів у жодному разі — наголошую, у жодному разі, — у вози не запрягати. Позастрягають самі й потоплять свій вантаж. Волорогів позв’язувати між собою і так вести. — На якусь хвильку капітан небесних піратів примовк, узяв руки в боки і роззирнувся. — І ворушіться! — знову заревів він. — Вирушаємо опівдні!

Рук знайшов Ксанта. Той сидів на недоломку воза, розтягнутого на паліччя для багноступів. Хлопця обступили чотири, з добру гору завбільшки, волохаті істоти, забрьохані болотом, а той тільки дивився на них і мовчки усміхався.

— Вони щось кажуть, але я не втну ані слова, — поскаржився він, забачивши Рука.

— Вемеру! — радо вигукнув Рук.

Одна з волохатих гір сповільна обернулася.

— Вурра-лурра! Уралова ліра-ве! — проревіла блукай-бурмилиха, супроводжуючи свою мову жестами, напрочуд делікатними як на таку махиню. «Вітаю тебе, Руку, який узяв на себе отруйний пагін. Як добре, що ти знову з нами».

— Ве-ве! — проказав Рук на відповідь і легенько торкнувся своїх грудей. Яке то щастя — знову чути голоси своїх друзів блукай-бурмил. — Вурра-віг, веліра лова. — «Вітаю, друзі. Ми разом вирушимо в мандрівку, що на нас чекає».

— Вурра-віг, вурра-ве! — підхопили решта ведмедів, зі схвильованим гарчанням обступаючи Рука. Тут були і Вурало, якій хлопець допоміг утекти з Ливарних галявин, і Віїґ зі здоровенним шрамом через усе плече, і стара Ґала, на чиєму єдиному вцілілому іклі грали відблиски низького ранішнього сонця, коли вона жваво кивала головою Рукові.

— Що вони кажуть, га? Що вони кажуть? — нетерпляче перепитував Ксант, і собі переймаючись загальним сум’яттям.

— Вони кажуть, — сміючись відповів Рук, — що обшукали весь табір і пробували дізнатися від тебе, чи ти мене часом не бачив, та ти, з усього видно, не втямив ні бе ні ме. Бачиш ведмедицю Ґалу? Так та каже, що тобі взагалі бракує клепки. Знаєш, чому вона так думає? Бо в тебе закороткий чуб!

Ксант розсміявся, і в унісон йому переливчасто заголосили ведмеді.

— Скажи їй, — попросив Ксант Рука, — що чуба я викохаю спеціально для неї.

Мірою того, як сонце в молочному небі підбивалося над небокраєм, на зміну хаосові, що охопив був Багнищанський табір, приходила якась подоба ладу. Вози всі навантажено, заплічники — спаковано, а у величезні волокуші, наладовані безцінними бібліотечними кошиками, вже запрягали зубощирів під особистим наглядом Фенбруса Лодда.

Ще годину тому, слухняно виконуючи вказівки Громового Вовкуна, переселенці почали зв’язуватися між собою линвами, утворюючи родинні вервечки по дванадцятеро душ. Пірати вишикували їх у довжелезну колону, посередині помістили волокуші з Великою бібліотекою, а самі стали на чолі. Останніми у ходові переселенців рухалися Примари Осип-Міста. Рук, Ксант та блукай-бурмила, зібрані в одну вервечку, стояли за останньою бібліотечною волокушею, запряженою аж півсотнею зубощирів, які нетерпляче вибрикували і бризкали піною, рвучися в дорогу.

З кінця колони долинув Феліксів голос:

— Удачі тобі, Руку! І пильнуй, аби хтось із твоїх пелехатих друзів не прищикнув хвоста якомусь зубощирові! — І Фелікс гучно розреготався.

Рук усміхнувся. Ех, мати б і собі такий запас відваги та бадьорості, як у Фелікса!

Тут повз них, тримаючи в одній руці високо піднесеного меча,