Читати книгу - "Троє в машині"

— Візьміть, — сказала вона, подаючи наган рукояткою вперед.

— Хвилинку. — Дьомін відкинув сидіння, пхнув Жареного на чемодан позаду.

Тихо працював двигун на холостих обертах. Дьомін витер мокре чоло, відчув, як умить спітнів увесь, облився потом, сорочка прилипла до тіла.

— Добро повинно бути з кулаками, — машинально виправдався Дьомін.

Жарений щось промимрив, розплющив каламутні очі.

— Візьміть! — повторила вона нетерпляче.

Дьомін узяв наган, перевірив — справді, п'ять патронів, розряджати не став, хотів запхнути до речового ящика, але наган не вліз, і Дьомін просунув його за пояс штанів.

Зітхнув, хотів сказати: «Ну, що будемо робити далі?» — тим же спокійним тоном спитати, наче нічого, анічогісінько не змінилося в їхньому становищі, як їхали, так поїдуть і далі. Але його перебив Жарений, прохрипів:

— А-а, сука, красючка мальована, не встиг я тебе розкласти!

Він штурхонув ногами у передню стінку кабіни і поліз усім тілом назад. Вона знову скрикнула, і Дьомін ударив Жареного рукояткою нагана по коліну. Жарений вилаявся, наче застрочив з автомата.

— Не кричіть, Таню, — попросив Дьомін. — Не кричіть.

Від її крику й переляку Дьомін втрачав самовладання, ледве стримував себе, щоб не вихопити монтировку з-під ніг і не переламати Жареному все, що можна, — ноги, руки, череп.

— Не встиг я тебе, стерву, пожалів учора, — продовжував гарчати Жарений.

— Заберіть його! — закричала вона.

— Спокійно, Жарений, спокійно, до гаю півтора кілометра, — сказав Дьомін. — Усе йде по плану, як ви задумали.

— Самосуд влаштуєш, покидьок? Без суду й слідства? — мовив Жарений без тривоги, але й без злості — гаразд, мовляв, поки що твоя взяла. — Тобі ж самому строк дадуть за самосуд, радянські закони гуманні. — І знову до неї розлючено: — А тебе, падлюко, я ще встигну!

— Заберіть його, заберіть… — знесилено попросила вона. — Хоч у багажник.

— А що, ідея, — погодився Дьомін. — Піднімайтесь, Долгополов.

Дьомін узяв наган, вийшов, оглядівся. Машин на дорозі не було. Відкрив багажник, відчинив дверцята, витягнув Жареного. Той зробив крок, припадаючи на ногу, і притулився задом до машини.

— Ти мені коліно розбив, сука, рукоприкладство, наші закони гуманні.

— А я з тобою за вашими законами. Давай-давай, швидше!

«Жорсткіше, Дьомін, жорсткіше! — наказав він собі. — І нахабніше».

Жарений пришкандибав до багажника.

— Що я тобі меч-кладенець, як я тут уміщусь? — Говорив він без колишньої ненависті, без тіні відчаю, лише бурчав злегка. — Слухай, відпусти душу на покаяння, ти ж не покидьок. Ну, забери чемодан, там чотири косих і золото. Ну, поворуши мозком.

— Заберу, — пообіцяв Дьомін.

— Зсади її і їдь своєю дорогою. Слухай, ну ти ж людина. — Жарений приклав зв'язані руки до грудей, прийняв позу великомученика. — Я зав'язати хотів, клянусь, казну забрав, значить — усе, урки мене прикінчать. Хотів оженитися, честь честю, слухай, відпусти.

— Не можу!

— Бачу, падлюко, вона тобі самому потрібна!

— Давай-давай, лізь! — Дьомін підштовхнув Жареного, той перевалився боком через край багажника. Дьомін перекинув його ноги — великий, одначе, багажник у «Волги» — та й грюкнув кришкою.

Все ж дивно — Жарений нічим не виказав свого розпачу, не чинив опору, наче йому кожен день зв'язували руки, вантажили у багажник, везли куди слід. Так ніби він визнавав не тільки свою правоту — грабувати, але й правоту тих, хто цьому протистоїть. Ну, не вийшло, мовляв, і не треба, я й не дуже того хотів, як-небудь іншим разом, на дозвіллі. Він прорахувався, думаючи, що Дьомін як сидів, так і сидітиме сиротою казанською. І від прорахунку свого одразу знітився. Дубина він. Не гнеться — ламається.

Вона сиділа, схрестивши руки перед собою на спинці сидіння і схиливши голову на руки. Дьомін подумав, що плаче, але ні, застигла, не ворушилась, наче спала. Дьомін відчинив дверцята, м'яко сказав:

— Треба поговорити… Ви можете пересісти вперед?

Вона мовчки вийшла, опустивши очі, обійшла машину спереду, її похитувало, і вона притримувалась за капот.

Сіли. Дьомін на своє місце, вона поруч. Прикрила платтям коліна, схрестила руки і дивилась униз.

— Відпустити просить, — сказав Дьомін, кивнувши на багажник.

— Він уб'є мене, — відповіла, не підводячи голови. Обличчя стомлене, бліде. Без страху сказала, тупо констатуючи факт.

Помовчали. Двигун тихо рокотів, попирхував, як акомпанемент ситуації, тло часу. Троє в одній машині. Три долі в машині часу, три деталі в системі. 1 жодна окремо не дає уявлення про машину в цілому.

— Що тепер, Танюшо, будемо робити?

— Наче не знаєте… Чого у мене питати? — Вона не підвела голови, не повернулась, сиділа, як воскова, дивилась на руки. — Вирішуйте самі…

— Я хотів разом з вами вирішити.

Вона ледве ворухнула плечем.

— Так вийшло, — спробував виправдатись Дьомін. — Адже були у вас якісь плани?

Вона не відповіла. Які тепер можуть бути плани, думай, Дьомін, що говориш.

— Жарений каже, зав'язати хотів. І одружитися з вами.

— Дурниці… Чим ще потішите?

— Прошу вибачення. Якось так вийшло, не все гладко.

Вона помовчала, про щось думаючи, й сказала:

— Мене дивує…

— Що вас дивує?

— Ви розмовляєте зі мною… наче я… Наче це не я, а хтось. Ви так зумисне? Прийом такий?

— Нормально розмовляю. Не прикидаюсь, мені здається, не лицемірю. Які тут можуть бути прийоми?

— Ви