Читати книгу - "Небажаний гість, Шарі Лапена"

Кендіс знімає окуляри для читання і потирає очі. Мабуть, потрібно зробити перерву. Вона продовжить після вечері. За вечерею подаватимуть вино.

Вона вкотре повторює собі, що мусила поїхати від мами, щоб закінчити рукопис, і намагається не почуватися за це винною.

Їй дуже потрібно написати останні десять тисяч слів, але ще їй потрібно їсти.

Від цієї книжки чимало залежить. Це перша за довгий час власне її робота. Майже двадцять років Кендіс сяк-так заробляла собі на прожиття як авторка документальної літератури, та останнім часом вона більше працювала як літературна рабиня, беручись за все, що завгодно: починаючи від книжок із саморозвитку і закінчуючи бізнес-літературою. От тільки більшість цих геніїв, за кого вона писала, були не особливо успішними, і Кендіс вважала, що вся їхня «мудрість» не варта паперу, на якому надрукована. Та доки їй платили, жінці було байдуже. Коли вона тільки почала, це був непоганий заробіток. Працювала, коли їй зручно, і познайомилася з кількома цікавими людьми. Отримала змогу поподорожувати – коштом клієнтів, – і замолоду це було вагомою перевагою. Тепер же вона воліла б подорожувати набагато менше, а заробляти набагато більше.

Кендіс сподівається, що ця книжка – її власна книжка – принесе їй золоті зливки.

Закривши ноутбук, Кендіс підводиться, критичним поглядом окидає себе в дзеркалі до підлоги і вирішує, що спускатися на вечерю в лосинах не найкраща ідея. Тому переодягається в пристойну спідницю й колготки і пов’язує на шию шовковий шарф. Розчісує волосся й наново зав’язує його в акуратний хвостик, наносить свіжу помаду і рушає вниз.

Коли настає час вечері, гості переходять до їдальні. Тут усе готово для фуршету. Уздовж стіни тягнеться довгий стіл, заставлений накритими кришками срібними мармітами з гарячими стравами, тарілками з салатами й корзинами з хлібом та булочками. Блискуча підвісна люстра заливає приміщення м’яким світлом. Повсюди розставлені столики – для двох або чотирьох осіб, – застелені білими лляними скатертинами. Незабаром залу заповнює тихе постукування срібними приборами по добротному фарфоровому посуді, коли гості розбирають тарілки й накладають собі частування.

Девід Пейлі повільно наповнює тарілку, трохи вагається біля смаженої яловичини, хрону та різноманіття гарячих страв, але зрештою зупиняє свій вибір на картопляному гратені зі спаржею і замислюється, де ж йому сісти. Насправді він міг би підсісти до будь-кого, окрім хіба що зарученої пари: вони мають такий вигляд, ніби хочуть побути наодинці, і вже зайняли столик на двох у кутку. Незнайома жінка приблизно його віку – схоже, письменниця, – також вибрала столик для двох. Мабуть, Девід міг би підсісти до неї, але вона видається не надто привітною. Вона ні з ким не привіталася, коли спустилася до їдальні, а зараз демонстративно втупилася в журнал на столі. Найбільше Девідові хотілося б приєднатися до темноволосої жінки, Ґвен, і її трохи нервової подруги.

Ґвен і Райлі вже наповнили свої тарілки і тепер сидять за столиком, розрахованим на чотирьох. Девід підходить до них і ввічливо запитує:

– Можна до вас приєднатися?

Здивовані, обидві жінки підводять голови; його змірюють поглядом дві пари знервованих очей. Девід бачить, що погляд Райлі затуманився від кількості надто швидко випитого алкоголю. А от Ґвен зблизька навіть іще чарівніша; у неї бліде витончене обличчя і гарне темне волосся. Риси її обличчя радше приглушені, ніж виразні; на таке обличчя він міг би дивитися цілу вічність. Девід сам дивується таким думкам; вони ж лише нещодавно познайомилися. Раптом йому хочеться, щоб вона була тут сама цими вихідними, як і він, і щоб вони могли познайомитися ближче. А так ситуація доволі незручна, особливо якщо зважати на те, що її подруга Райлі всім своїм виглядом показує, що воліла б обійтися без його компанії.

Девід бачить, що Ґвен зиркає на подругу, але та лише знизує плечима: не «так», але й не «ні». Не те щоб грубо, але й не дуже привітно. Ґвен повертається до нього й каже:

– Так, звісно. Прошу, сідайте.

Чоловік сідає біля Райлі, навпроти Ґвен, щоб мати змогу дивитися на неї.

– Ви тут самі? – питає Ґвен й одразу вкривається ледь помітним рум’янцем. Девіда зачаровує те, як кров приливає до її щік.

– Так, – відповідає він. – Сам-один. Я приїхав сюди, щоб побути подалі від метушні й подумати.

Він і сам не знає, чому їй це розповідає.

– Он як, – ввічливо каже вона.

Девідові некомфортно розповідати про себе, але він не хоче видатися надто настирливим, розпитуючи Ґвен про її життя. «З таким підходом тем для розмови майже не залишається», – дорікає собі.

– Ви кримінальний адвокат? – питає Ґвен, коли мовчанка загрожує перерости в незручну.

– Так, – видобуває з себе Девід. Як на диво, чоловік не знає, що іще сказати. Йому заплітається язик. Зазвичай такого з ним не трапляється, але зараз він відчуває, що її подруга випромінює заледве приховану ворожість, і це вибиває його з колії.

– Це, мабуть, дуже цікаво, – з готовністю підхоплює Ґвен. – І нелегко. А ще, гадаю, виснажливо.

– Так, – підтверджує він.

Деякий час за столом чути лише дзенькання столових приборів об витончену порцеляну, поки всі троє насолоджуються смаженим біфштексом. Девідову увагу привертають світлові відблиски від свічок на віконних шибах.

– Що привело вас сюди цими вихідними? – врешті-решт питає чоловік.

Можливо, її подруга піде нагору, і вони з Ґвен зможуть посидіти біля каміна й поговорити. Йому цього дуже хотілося б.

Та кидає погляд на Райлі.

– Ми просто вирішили кудись вибратися на вихідні, у дівочій компанії, – каже вона.

– Он як.

Що ще можна на це відповісти? Проти «дівочої компанії» не попреш.

– Ми з Райлі разом вчилися на журналістиці. Вона працює в «Нью-Йорк Таймс».

Девід нервово зиркає на Райлі, і всередині в нього все скручується від страху.

– А от я ані дня не працювала за фахом, – звіряється Ґвен.

– Правда? – питає Девід, а у самого думки витають десь далеко. – Чим же ви займаєтеся?

– Працюю у відділі зв’язків з громадськістю у невеличкій фірмі в Нью-Йорку.

– І як, подобається? – Девід починає продумувати план утечі.

– Здебільшого так, – каже вона. – Іноді буває дуже цікаво, а іноді можна вмерти від нудьги. Як і більшість професій, звучить набагато захопливіше, ніж є насправді.

Вони ще деякий час розмовляють, ні про що конкретне. Коли настає час кави й десерту – на довгому фуршетному столі з’явилися англійський трайфл та шоколадні брауні, – Райлі раптом обертається до Девіда і, хоч їй заплітається язик, каже, зазираючи йому прямісінько в очі:

– Я ніяк не можу пригадати, звідки вас знаю… Як, ви казали, ваше ім’я?

Чоловік спокійно дивиться на неї, відмовляючись тушуватися під її прискіпливим поглядом.

– Девід Пейлі, – відповідає, приготувавшись до удару.

Зрештою, Райлі журналістка. У них не існує такого