Читати книгу - "Смерть манекенниці, Петре Селкудяну"

Дід помовчав трохи, а потім сказав:

— Ви знаєте, що мене вражає в цій історії? Гадаю, і вас воно бентежить. Дивний збіг обставин. Саме вашою машиною на смерть убито дівчину, яку ваш син кохав. І саме вашу машину було викрадено.

— Я теж міркувала над цим. Коли говорила про лихе прокляття, що нависло над нами, мала на увазі й цей випадок. Якби машина збила незнайому людину, то злочин був би не менший, але для нашої сім'ї в моральному плані абощо було б трохи легше. Василе став сам не свій. Тому я й хочу докласти всіх зусиль, аби допомогти вам. На перший погляд здається, ніби все шито білими нитками. Не заперечуйте, ви так хотіли мені сказати.

— Справді, це мене дуже дивує. Ну чому саме вашою машиною збито дівчину, яка в мріях вашого сина мусила стати його дружиною? І ще одне. Дівчина була на третьому місяці вагітності. Ви, певно, здивовані. Я не сказав цього Василе і дуже прошу вас не говорити. У жодному разі.

Дід стежив за виразом обличчя Камелії. Вона лише трохи спохмурніла і примружила вії. Заходила по кімнаті.

Зупинилася перед Дідом і глянула йому просто у вічі:

— Знайте, мій син нічого з нею не мав. Я можу заприсягтися. Він би мені признався.

— Ваш син завжди говорить вам усе?

— Н виховую дітей так, щоб вони були мені друзями. І Василе я часто по-дружньому казала, що дівчина не здається мені дуже гарною.

— Ця дівчина вже мертва. І хай там що — вона винна найменше.

Дід устав.

— До неї залицявся лікар Петрашку. Отже, її врода не залишила байдужим і його, — зауважив він.

— Про це я вам нічого не можу сказати. Але запевняю, лікар Петрашку — людина серйозна.

— Я нічого не вигадую. Проте на сьогодні досить. З вашого дозволу, я вас іще колись потурбую.

Дід вийшов. Тепер у нього в голові була ще більша плутанина, ніж до розмови з Камелією Скурту.

Коли Дід зайшов до кабінету, Алексіу слухав магнітофонний запис голосів своїх сімох дітей. Він жестом запросив Діда сісти й за кілька хвилин спитав:

— Можеш, Діду, визначити, котрий із них Йон, котрий Хараламбіє чи Пікі? Я розпізнаю тільки малюка.

Дід стенув плечима.

— Магнітофон так спотворює голоси, що й рідний батько не впізнає, — сказав Алексіу. — А пенсію ти одержав?

— Ще ні.

— Ми надбавили тобі двісті лей. Як бачиш, цінуємо твою діяльність. А Панаітеску на орден не пройшов. Максим заперечує, які, мовляв, у нього заслуги. Я ще поговорю з товаришем полковником.

— Дуже тебе прошу. На мою думку, Панаітеску треба нагородити або хоч морально заохотити — адже його пристрасть так ефектно підкреслює заслуги інших.

— Я цією фразою послуговувався б як гаслом, та боюсь, не допоможе. Тепер давай ближче до справи. Здається, не дуже тобі цього разу таланить.

— Що й казати. Таке враження, ніби я товчуся в замкненім колі, а відгадка десь поза ним. Єдине, чого я певний, — наїзду не було. Можу покласти руку на вогонь. Мені зараз потрібні адреси жінок, які працювали в Скурту.

— Якщо оформляли угоди, але навряд.

— Вони майже всі з Ардялу, знають одна одну і влаштовуються завдяки знайомству. Хоча б одну знайти. І хотілося б знати все про минуле лікарки Камелії Скурту.

Алексіу розгорнув зошит і сказав:

— Ось іще дрібна деталь, але, думаю, важлива для тебе: машину не можна було зрушити з місця, закінчився бензин.

Дід спаленів:

— Цікаво, цікаво, дуже цікаво!

— Ну якщо ти аж тричі це повторив, то, певна річ, цікава А про Дойну Чумедрю що скажеш?

— Поки що нічого.

— Ти знаєш, я не взяв наповажне слів Панаітеску про зв'язок цієї історії з детективом, але його гіпотеза наштовхнула мене на деякі роздуми.

— А саме?

— Ти говорив з Петрашку?

— Ще ні.

— Я думаю, в нього стосунки з Камелією Скурту не тільки товариські.

Дід зітхнув:

— Коли я побачив, який у неї вигляд…

— І ще одне, — сказав Алексіу. — Дойна Чумедря складала екзамен на шоферські права, але провалилася.

— На якій машині?

— Я ще не знаю, з'ясуєш сам. Я міг би послати когось із наших, але ж ти не любиш їсти чужою ложкою.

— Цієї ночі в місті що-небудь скоїлося?

— Що це тобі стукнуло в голову? — здивувався Алексіу.

— Нічого. Просто питаю.

— Особливих пригод не було. Дві квартирні крадіжки, троє зґвалтувань у віддалених районах і викрадено чотири машини. Один лише випадок здається мені дивним: хтось розбив вітрину, де не було нічого, крім голих манекенів. Оскільки ти займаєшся манекенницею, я подумав собі…

— Коли це сталося?

— Цієї ночі на вулиці Штефана Великого. О котрій годині — з'ясувати важко. Нічого не вкрадено. Та, власне, який би грабіжник вламувався до крамниці готового одягу крізь подвійне скло вітрини? Це міг зробити хіба що новак, а ймовірніше — хтось п'яний. Інформацію одержано сьогодні ранком.

— Цікаво, цікаво! — промовив Дід.

— Що ж тут цікавого? Не розумію.

— Аби нічого не було цікавого, ти, товаришу Алексіу, нічого б і не сказав мені. Отже, цей випадок і тебе заінтригував.

Капітан усміхнувся:

— З поваги до твоїх, Діду, років заперечувати не посмію.

Він натиснув на кнопку дзвінка, вмонтовану десь під столом, і до кабінету зайшов сержант. Алексіу написав кілька рядків на аркушику і дав йому.

— Товаришу сержант, швидкість — надзвукова!