Читати книгу - "Скривджені й нескривджені, Нечуй-Левицький"

- Нащо ж ти її привіз? - пи­тає в йо­го ма­ти.

- Бо я її упо­до­бав, і во­на бу­де моєю жінкою.

- Хто? Ота Чон­гарівна? Ні, си­ну, цього ніко­ли не бу­де! Не­хай во­на бу­де твоєю не­вольни­цею, а же­ни­тись тобі тре­ба на царівні!

Цариця пок­ли­ка­ла Га­ру­на-па­шу та й ка­же йо­му:

- Чи ти пак знаєш, ко­го привіз мій син у мій са­док? Якусь му­жич­ку Чон­гарівну і хо­че її нас­та­но­вить ца­ри­цею. Ти ро­зумієш, що з то­го вий­де…

- О, ро­зумію! В па­лаці за­пах­не ду­хом Чон­гарів, і тоді од­ра­зу нам при­бор­ка­ють кри­ла. Пхе! я не люб­лю цього ду­ху! - ска­зав Га­рун-па­ша.

- Пхе! пхе! - пхик­ну­ла і собі ца­ри­ця і на­ли­ла в хус­точ­ку па­хощів та й при­ту­ли­ла хус­точ­ку до но­са.

- Коли б пак од то­го ду­ху мож­на бу­ло обо­ро­ни­тись хус­точ­кою з па­хо­ща­ми… - про­мо­вив Га­рун-па­ша, - а то муж­ва підійме но­са, а в на­ших ки­ше­нях бу­де - свись! От що! Це най­ст­рашніша річ!

- Піймаємо ту пта­ху в сад­ку та й… - про­мо­ви­ла ца­ри­ця і чик­ну­ла се­бе пальцем по шиї.

Стара ца­ри­ця за­ду­ма­ла згу­би­ти з світу Паміру. Од­но­го ран­ку во­на вста­ла ду­же ра­но, ще вдосвіта, як син ще спав, звеліла кільком па­шам та не­вольни­кам йти з нею і впійма­ти ту дівчи­ну, що співа­ла в сад­ку.

Тільки що блис­ну­ла зо­ря на небі, Паміра ста­ла на ви­сокій скелі і за­ли­лась піснею…

Стара ца­ри­ця по­тю­па­ла доріжкою до тієї скелі, аж за­са­па­лась. За нею бігли паші. От-от уже не­да­леч­ке бу­ла та ске­ля! Го­лос лу­нав близько. Але доріжка добігла до пе­че­ри в скелі. Далі не бу­ло навіть стеж­ки. Місце бу­ло за­рос­ле ку­ща­ми, ви­со­ким ба­дил­лям та бур'яном. Во­на сту­пи­ла но­гою на тра­ву й за­мо­чи­ла зо­ло­тий че­ре­вик. Во­на звеліла не­вольни­кам вист­ру­гать де­рен і про­чис­ти­ти зас­ту­па­ми доріжку. Не­вольни­ки ки­ну­лись стру­га­ти де­рен. Ца­ри­ця сіла на камінь і лед­ве ди­ха­ла.

- Я зве­лю за­ши­ти її в мішок та вки­ну­ти в мо­ре! - ска­за­ла ца­ри­ця з злістю. - Га­ру­не, піди та при­не­си мішка! Ми впіймаємо в мішок ту пташ­ку!..

- Ось є мішок і зав'язка! я взяв з со­бою, бо я знав, чо­го вам тре­ба, - ска­зав Га­рун-па­ша.

Він по­ка­зав през­до­ро­во­го мішка і мо­туз­ка.

Невольники прост­ру­га­ли доріжку, по­си­па­ли її піском. Пісок був вог­кий, і ца­ри­ця бо­ялась сту­па­ти че­ре­ви­ка­ми на вог­кий пісок. По­ки побігли за су­хим сук­ном, по­ки розс­те­ли­ли йо­го по доріжці, щоб ца­ри­ця не зас­ту­ди­ла ніг, Паміра пе­рей­шла на дру­ге місце, в до­ли­ну, над са­мий бе­рег мо­ря. Місце бу­ло за­рос­ле бур'яном. Ца­ри­ця ки­ну­лась прос­то по ро­сяній траві, зап­лу­та­лась в ло­пусі і зад­ри­па­лась тро­хи не по по­яс. Во­на добігла до бе­ре­га в до­ли­ну, а діво­чий го­лос по­чув­ся аж на другій скелі, а потім по­лив­ся в гу­ща­вині лісу. Ца­ри­ця та паші біга­ли, біга­ли, плу­та­лись у ви­сокій траві, по­зад­ри­пу­ва­лись по са­мий по­яс і з тим вер­ну­лись в па­лац. Сон­це зійшло. За­тих­ла й пісня діво­ча.

Тим ча­сом Се­ли­ма, прис­тав­ле­на за служ­ни­цю до Паміри, з-за кущів ба­чи­ла, як ца­ри­ця з па­ша­ми шу­ка­ла Паміру скрізь по сад­ку. Во­на за­раз побігла і все роз­ка­за­ла Памірі. Паміра по­ки­ну­ла по­кої в башті й пе­рей­шла жи­ти в од­ну пе­че­ру в скелі се­ред страш­ної гу­ща­ви­ни. Во­ни вдвох по­пе­ре­но­си­ли в пе­че­ру ліжка, стільці та стіл, обвіша­ли стіни ки­ли­ма­ми, зас­ла­ли зем­лю ци­нов­ка­ми.

Стара ца­ри­ця тро­хи не лус­ну­ла од злості, а потім її взя­ла страш­на цікавість - по­ба­чи­ти ту співу­чу дівчи­ну, кот­ру привів Саіб. Їй все уяв­ля­лось, що син її ду­рить; він десь вик­рав якусь царівну або князівну; ото во­на са­ма при­че­пи­лась при­че­пою до си­на.

- Приведи-бо та по­ка­жи нам те ди­во, кот­ре ти привіз з-за мо­ря, - аж про­си­ла во­на си­на, аж на­ма­га­лась щод­ня.

Пашихи та пашівни так са­мо не зна­ли, що й ро­би­ти од ціка­вості: і їсти пе­рес­та­ли, й спа­ти не спа­ли, і не вми­ва­лись, і не че­пу­ри­лись, та все про­си­ли ца­ри­цю, щоб во­на впро­ха­ла й вбла­га­ла си­на при­вес­ти в па­лац те ди­во див­не, що співає в сад­ку.

Саіб дов­го од­ма­гав­ся, а далі зго­див­ся при­вес­ти Паміру в па­лац.

Одного ве­чо­ра ца­ри­ця оповісти­ла про те всім па­ши­хам та їх доч­кам. Всі ду­ма­ли, що ца­ре­вич при­ве­де в па­лац якусь чу­же­земську царівну або князівну, пов­би­ра­лись в до­ро­ге уб­ран­ня, по­начіплю­ва­ли на се­бе зо­ло­та та до­ро­гих діяментів і прий­шли вве­чері в па­лац.

Саме в той час над­ворі бу­ла ве­ли­ка спе­ка. Сон­це підніма­лось вдень сли­ве до се­ре­ди­ни не­ба й шква­ри­ло не­ща­ди­мо. В па­лаці бу­ла ду­хо­та, як у лазні. Ста­ра рад­жи­ха звеліла усім двірським зібра­тись не в ве­ликій світлиці в па­лаці, а в другій світлиці в дворі, де не бу­ло й стелі. Кру­гом цієї світлиці, кот­ра бу­ла схо­жа на дво­рик, сто­яли з чо­тирьох боків ко­ло­ни і піддер­жу­ва­ли спа­дис­ту покрівлю й сте­лю. З од­но­го бо­ку між ви­щи­ми ко­ло­на­ми під ви­щою сте­лею сто­яв трон з кріслом, завіша­ний звер­ху аж до стелі чер­во­ним ок­са­ми­то­вим бал­дахіном з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми. Ко­ло две­рей на при­ході з сад­ка був фон­тан се­ред зе­ле­но­го кру­жа­ла уся­ких квіток, обк­ла­де­но­го зе­ле­ний дер­ном. Вже смер­ком ца­ри­ця звеліла пус­тить во­ду в фон­тан. Во­да за­шипіла, за­би­лась в ключі і бриз­ну­ла дрібне­сеньким до­щи­ком вго­ру, ніби гус­тою мря­кою. В цій ши­рокій чудній гор­ниці ста­ло не так душ­но. Замість стелі синіло тем­не не­бо, а на небі заб­ли­ща­ли не­за­ба­ром ясні здо­рові зорі, не­на­че сте­ля в гор­ниці бу­ла з тем­но-синього сук­на, об­си­па­на ве­ли­ки­ми блис­ку­чи­ми діямен­та­ми. Ви­сокі пальми з двох боків тієї гор­ниці не­на­че заг­ля­да­ли звер­ху в ту гор­ни­цю своїми ку­че­ря­ви­ми вер­ха­ми, ди­ви­лись на фон­тан та на квітки в траві навк­ру­ги фон­та­на та сподіва­лись підглядіть якісь тай­ни, котрі діялись в цих по­таємних па­ла­цах індуських раджів, ча­сом і кро­ваві ду­шо­губст­ва й уся­кові прос­тупст­ва…

Як вже зовсім смерк­лось, ца­ри­ця вбра­лась і жда­ла з гістьми си­на та йо­го по­таємно на­ре­че­ної кра­суні, їм усім зда­ва­лось, що Саіб, блу­ка­ючи за мо­рем, вик­рав якусь за­морську царівну або князівну.

Ото зібра­лись во­ни у ве­ликій залі. Не­вольни­ки пос­та­ви­ли сто­ли з ви­на­ми та з до­ро­ги­ми стра­ва­ми й уся­ки­ми наїдка­ми.

Як тільки смерк­лось, Саіб узяв за ру­ку Паміру і повів до па­ла­цу.

На троні в кріслі з сло­но­вої кості під чер­во­ним бал­дахіном з зо­ло­ти­ми то­роч­ка­ми сиділа рад­жи­ха. Кру­гом неї й попід ко­ло­на­ми сиділи па­ши­хи з доч­ка­ми та паші. Всі не зво­ди­ли очей з две­рей. Ко­ли се не­вольни­ки рап­том од­чи­ни­ли двері, і на поріг сту­пи­ла Паміра по­руч з Саібом, ви­со­ка на зріст та гар­на, з див­ни­ми іскря­ни­ми очи­ма. Во­на бу­ла уб­ра­на в білу дов­гу со­роч­ку, ви­ши­ту чуд­ни­ми взірця­ми, в чер­воні че­ре­ви­ки й прик­ри­та білим дов­гим