Читати книгу - "На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький"

- Ото пус­тує! Дійсно так, на­че ма­лий шко­ляр, - ска­за­ла Софія Ле­онівна. - І йо­му не за­ва­ди­ла б прис­тав­ле­на нянька або й різка.

- Та він і змал­ку був та­кий пус­тун, що «хо­див на го­лові», як при­ка­зу­ють на селі. Раз якось, як приїха­ли ми до йо­го батька в гості, то він пе­ре­ки­дав­ся на оже­реді со­ло­ми сторч го­ло­вою так, що тро­хи не скру­тив собі в'язів. Він, як то ка­жуть, який­сь ніби кру­че­ний вдав­ся; ча­сом бу­ло ре­го­четься так, що аж спаз­ми схоп­лять йо­го в гру­дях, і ми даємо йо­му на­пи­тись кри­ни­ча­ної хо­лод­ної во­ди, і тоді він тро­хи вга­мується, а потім важ­ко ди­ше та од­са­пує, - ка­за­ла ма­туш­ка і чо­гось важ­ко зітхну­ла.

- Такий вже він навісний та при­ше­ле­пу­ва­тий вдав­ся на вда­чу зро­ду. Що то з йо­го вий­де? - ка­зав отець Зіновій і тро­хи за­ду­мавсь.

- А годі вже вам дуріть з дітьми! Ось і руш­ни­ця ва­ша прий­шла з ко­мо­ри. Лаш­туй­мось ли­шень на бо­ло­то! - гук­нув Фле­гонт Пет­ро­вич на ввесь са­док, не­на­че за­тяг якоїсь арії.

Левко зліз з груші й прибіг за­са­па­ний, аж по­чер­вонілий. В од­ну мить по­на­би­ва­ли руш­ниці на­бо­ями, пок­ли­ка­ли со­ба­ку й ру­ши­ли з дво­ра. - Та не ви­хай­те так на ході руш­ни­ця­ми! Гей ви, вловчі! будьте обач­ливіші. А то ще кот­рась руш­ни­ця пальне та на­ро­бе мені по­жежі в дворі, - гу­кав зда­ле­ки отець Зіновій.

- Та не гай­тесь там дов­го! Поспішай­те на обід, щоб не до­ве­лось нам дов­го пісню­кать! - гук­ну­ла й ма­туш­ка з сад­ка че­рез шта­хе­ти.

- Добре, доб­ре! Ждіть нас на обід. На­не­се­мо вам ка­чок пов­ну тор­би­ну! - од­гу­ку­вавсь з-за ти­ну Лев­ко. - А мо­же б, і ви, Софіє Ле­онівно, потьопа­лись з на­ми на бо­ло­та та на оче­ре­ти? Сидіти­ме­те ж тут дур­но та з нудьги позіха­ти­ме­те. А то, мо­же б, дійсно вам, а не нам по­та­ла­ни­ло заст­ре­лить якусь дур­ну кач­ку.

- Коли ж я на­бе­ру бо­ло­та в че­ре­ви­ки та зад­ри­паю спідни­цю! - гук­ну­ла Софія Ле­онівна з-за шта­хетів.

- То надіньте чо­ловікові чо­бо­ти та підти­кай­тесь, та, й гай­да з на­ми по лу­ках! - од­гук­нувсь Лев­ко з-за ти­ну.

- Йдіть вже, йдіть, та не дляй­тесь, а то ще хтось по­пе­ре­дить вас та й вистріляє усі кач­ки, а вам зос­та­неться тільки пір'ячко! - гук­ну­ла з сад­ка ма­туш­ка.

Вловчі пішли до річки навп­рос­тець че­рез су­купні ого­ро­ди й не­за­ба­ром зник­ли десь у вер­бах та со­няш­ни­ках. В сад­ку од­ра­зу ста­ло ти­хо. Два мо­лоді співа­ки пішли й не­на­че з со­бою по­нес­ли і пісні, і ве­селість. Ма­туш­ка за­раз пішла в пе­кар­ню, щоб нас­тав­ля­ти борщі та за­га­дать най­мич­кам пат­ра­ти й роз­би­рать порізані кур­ча­та. Отець Зівовій пішов до клуні. Софія Ле­онівна зос­та­лась са­ма в сад­ку, дов­генько сиділа на лавці під гру­шею, а далі зня­лась з місця й пішла по дов­гих доріжках та сте­жеч­ках. В сад­ку ста­ло ти­хо і зда­ва­лось ще тихіше й мертвіше після не­давнього ве­се­ло­го ба­ла­кан­ня та ре­го­ту. Тільки бу­ло чуть, як десь да­ле­ко в гу­ща­вині ля­ща­ли та ве­ре­ща­ли діти та в гіллі цвірінька­ли го­робці.

На Софію Ле­онівну най­шла за­ду­ма й нудьга. Во­на чо­мусь по­жал­ку­ва­ла, що не пішла з влов­чи­ми на ле­ва­ди та лу­ки хоч би по­ди­виться, як во­ни стріля­ють та влу­ча­ють в ка­чок. Жи­ву­чи в люд­них містах, во­на од­вик­ла од са­мот­ності. На­по­ля­га­юча на сер­це нудьга в цій глу­шині тро­хи стур­бу­ва­ла її.

Вже дав­но сон­це звер­ну­ло з півдня. А вловчі не вер­та­лись. Вже й обід був го­то­вий. Ма­туш­ка жда­ла гос­тей, зас­те­ли­ла стіл, нак­ра­яла хліба й па­ля­ниці, а гос­тей не бу­ло. Вже сон­це ста­ло на вечірньому прузі. Усім схотілось істи. Отець Зіновій ви­пив чар­ку горілки й по­час­ту­вав гос­тю, щоб за­мо­рить черв'яка, як ка­жуть на селі; але черв'як не за­мо­ривсь і на­до­ку­чав стра­шен­но. Ма­туш­ка аж зблідла од вто­ми та го­ло­ду. А гості, не­на­че зу­мис­не, га­ялись та не ду­же-то ха­па­лись до­до­му.

- Оце ли­шеч­ко! Чо­го це во­ни так дов­го за­ба­ри­лись? - бідка­лась во­на пе­ред Софією Ле­онівною. - Вже й борщ умлів, і ка­ша впріла, і пе­че­ня з кур­чат всма­жи­лась. Ото го­ренько! І борщ пе­рес­тоїть, і ка­ша пе­репріє. Мені бу­де со­ром пе­ред ва­ми. Вже лю­де по­луд­ну­ють, за­то­го й вечір бу­де, а ми ще й досі не обіда­ли.

Але са­ме в той час за­гав­ка­ли со­ба­ки в дворі. Усі ки­ну­лись до две­рей зострічать влов­чих. Усі бу­ли раді, бо бу­ли го­лодні, не­на­че втом­лені, аж тлінні. Тлінні бу­ли і вловчі од дов­го­го блу­кан­ня, лед­ве-лед­ве во­лок­ли зад­ри­пані но­ги, нат­руд­жені на мо­ча­рах. Па­ни­чеві по­щас­ти­ло: він та­ки заст­ре­лив од­ну кач­ку в оче­реті. Фле­гонт Пет­ро­вич десь у гіллі влу­чив в си­во­рак­шу й приніс цю од­ним од­ну здо­бич. Посіда­ли за стіл і упліта­ли на всі зас­та­ви і пе­рес­то­яний борщ, і пе­репрілу ка­шу, а пе­ре­су­шені кур­ча­та аж хру­ща­ли на всі по­кої. Зад­ри­па­на пе­ще­на влов­ча со­ба­ка про­тов­пом вбігла прос­то до сто­ла, а далі поп­ря­му­ва­ла в опо­чи­вальню і вже бу­ла лад­на вип­лиг­нуть на па­ра­до­ве ліжко й прос­тяг­тись на ук­ри­валі для од­по­чин­ку. Ма­туш­ка побігла слідком за нею й од­во­юва­ла свої по­душ­ки.

Пообідавши всмак, не­на­че ро­бочі тру­дов­ни­ки після важ­кої ціло­ден­ної праці, отець Зіновій, Фле­гонт Пет­ро­вич та Лев­ко пішли ку­ри­ти в світли­цю. Лев­кові за­ма­ну­лось співать. Він од­чи­нив свій че­мо­дан і ви­тяг звідтіля чи­ма­ло пи­са­них та дру­ко­ва­них нот. Йо­му ки­ну­лась в очі арія з ста­ро­давньої опе­ри «Стрілець». Ця арія на три го­ло­си зда­лась йо­му най­упо­добніша після не­давніх вловів. Отець Зіновій взяв­ся співать ба­со­ву партію, Фле­гонт дер­жав партію се­кун­ди. В Лев­ка був гар­ний ви­со­кий те­нор, і він по­чав співа­ти партію пер­шо­го те­но­ра. По­ча­лись не співи, а більше ре­пе­тиція співів. Отець Зіновій зовсім не знав своєї партії й по­чав пе­редніше од усього вчи­ти її, ви­гу­ку­ючи і вздовж, і впо­пе­рек, по­ми­ля­ючись на кожній ноті. Ар­тист сів за фор­теп'ян і про­ка­зав йо­му усей спів. По­ча­ли справ­ляться: заспіва­ли втрьох, але всі по­ми­ля­лись, бо зна­ли цю арію влов­чо­го не ду­же доб­ре. По­кої аж гу­ли од яко­гось не­гар­монічно­го кри­ку. Все по­чи­на­ли арію з по­чат­ку й не до­во­ди­ли до кінця, та й знов вер­та­лись до по­чат­ку. Врешті якось пот­ра­пи­ли до­вес­ти арію до кінця й по­ча­ли вже співать її. Усі співці наб­ра­лись охо­ти й зав­зят­тя. Во­ни вик­ри­ку­ва­ли, скільки бу­ло си­ли, співа­ли арію по кілька раз. Софія Ле­онівна