Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Френ не прокинулася.

Він повернувся до спального мішка. Гірко помастурбував. Коли прийшов сон, він був зовсім неглибоким. Гарольду снилося, що він помирає на крутому чорно-білому схилі, всипаному обваленим камінням. Високо над ним на нічних вітрах плавали канюки – чекали, щоб ним поласувати. Не було ні місяця, ні зірок…

А тоді в пітьмі розчахнулося лячне червоне Око – лукаве, моторошне, нелюдське. Око лякало його, та він не міг відвести погляду.

Око вабило його.

На захід, де навіть тоді збиралися тіні, кружляючи в танку смерті.

Уже почало сутеніти, коли вони розбили стоянку західніше від Джоліета, штат Іллінойс. У них був ящик пива, точилися жваві розмови, лунав сміх. Скидалось на те, що дощі лишились позаду, в Індіані. Усі звернули увагу на Гарольда – він ще ніколи не був таким життєрадісним.

– Знаєш, Гарольде, – сказала Френні, коли всі почали вкладатися. – Навіть не пригадую, коли в тебе був такий гарний настрій. Що таке?

– Навіть у найпаскуднішого пса є свій щасливий день, Френ, – весело підморгнув він.

Вона нічого не зрозуміла, проте всміхнулась у відповідь. Певне, Гарольд просто в своєму стилі – він часто говорив загадками. Головне, що все почало налагоджуватися.

Тієї ночі Гарольд завів власний щоденник.

Він чвалав довгим підйомом, хитаючись і ляскаючи підошвами. Спека тушкувала його шлунок, сонце пекло мозок. Над трасою висів мерехтливий серпанок жару. Колись його звали Дональдом Мервіном Елбертом, та тепер він Чувак-Сміттєбак і буде ним до скону. Уже в цілковито новій подобі він подивився на оспіване легендами Місто – Сібола, Сім-в-одному.[12]

Скільки він уже подорожував? Скільки часу минуло відтоді, як він востаннє бачив Пацана? Може, Бог знає, та не Чувак-Сміттєбак. Минули дні. Ночі. О, ночі він пам’ятав!

Він стояв, розгойдуючись у лахмітті, й дивився вниз, на Сіболу, на Місто Обітоване, на Місто Мрій. Він перетворився на руїну. Зап’ясток, який він зламав, коли зіскочив з драбини, прикрученої до цистерни «Чірі ойл», зрісся неправильно і наразі був гротесковою ґулею, замотаною в брудний, розтріпаний еластичний бинт. Сухожилля на пальцях тієї руки напнулися, задерши фаланги й перетворивши кисть на покручену клешню, як у Квазімодо. Ліва рука від ліктя до плеча стала місивом шрамів, що лишилися від опіків. Вона вже не смерділа й не гноїлась, однак нова плоть була рожевою та безволосою, як шкіра в дешевої ляльки. Вишкірене, божевільне та обпечене обличчя лущилося, щетинилося неохайною бородою і було поцятковане струпами – коли він їхав велосипедом, переднє колесо попрощалося з рамою, і Сміттєбак зарив носом. На ньому висіла блакитна сорочка від «Дж. К. Пенні», вкрита колами поту, і брудні вельветові штани. Рюкзак, який ще зовсім недавно був зовсім новим, уже набрався у свого власника: одна лямка відірвалася, і Сміттєбак зав’язав її як зумів, тож тепер сумка висіла на його спині, покосившись, наче віконниця на будинку з привидами. Він посірів від пилу, а в його складки набився пустельний пісок. На ногах Сміттєбака були перемотані шпагатом кеди, і з них здіймалися його подерті, обвіяні піском гомілки – про шкарпетки він не подбав.

Сміттєбак витріщив очі на далеке місто, що розкинулося в низовині. Він звернув обличчя до дикого, свинцевого неба, до сонця, що палало вгорі та вкривало його пекельним жаром. Закричав. То був переможний крик первісної людини, дуже подібний до того, який видала Сьюзен Стерн, коли розколола череп кролика Роджера прикладом його ж власного дробовика.

Він почав переможно витанцьовувати, шаркаючи розпеченим, блискучим асфальтом траси 15, пустельний сироко[13] овівав магістраль своїми піщаними поривами, а блакитні гірські піки Перенеґетського та Плямистого хребтів байдуже вгризалися іклами в сліпуче небо – так само, як робили вже не одне тисячоліття. По інший бік дороги стояли «лінкольн континенталь» і «ті-бьорд»: автівки були майже поховані під піском, і пасажири, що виднілися за склом, перетворилися на мумії. Попереду, з боку Сміттєбака, лежав перекинутий пікап, та з піску виступали лише колеса й днище.

Він танцював. Він вимахував ногами в подертих, бугристих кедах, виписуючи на дорозі щось на кшталт п’яного горнпайпу.[14] Лопотів подертий хвіст його сорочки. Фляжка дзенькала об рюкзак. Рожеві й гладенькі шрами від опіків виблискували на сонці, мов сире м’ясо. На скронях набрякли завитки вен. Вже з тиждень він смажився на сковорідці Господній, – пройшов південно-західною частиною Юти, зачепив кінчик Аризони та потрапив до Невади – тож тепер був скаженим, як Божевільний Капелюшник.

Танець він супроводжував монотонним співом, повторюючи одні й ті самі слова під мелодію, яка була популярною, коли він сидів у Терр-От – пісня звалася «До нічного клубу», і записав її чорношкірий гурт «Тавер оф павер».[15] Однак слова він змінив.

– Сібола-ла, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц! – наспівував Сміттєбак. – Сібола-ла, Сібола-ла, тиц, ти-диц, ти-диц!

Він підскакував на кожному «диц!», допоки від спеки все не попливло, безживно-яскраве небо не посіріло і напівпритомний Сміттєбак упав на дорогу. Перевантажене серце навіжено стугоніло в сухих грудях. Зібравши залишки сил, він переповз через пікап, белькочучи й шкірячись сам до себе, та заліг у його тіні. Він тремтів на спеці й відсапувався.

– Сібола! – прокаркав він. – Тиц-тидиц-тидиц!

Клешнею він намацав на спині фляжку, зняв її, потрусив. Вона була майже порожньою. Та байдуже. Він вип’є все до останньої краплі й лежатиме тут, доки сонце не сяде, а тоді рушить трасою до Сіболи, оспіваного легендами Міста, Сім-в-одному. Сьогодні він нап’ється з облицьованих золотом фонтанів, у яких завжди дзюркоче вода. Та лише тоді, як сяде вбивче сонце. Бог – найбільший у Всесвіті світляк. Колись давно хлопчик на ім’я Дональд Мервін Елберт спалив пенсійний чек бабці Семпл. А ще спопелив методистську церкву в Повтенвіллі, і якщо в цій оболонці й лишилося бодай щось від Дональда Мервіна Елберта, воно згоріло разом із цистернами в Ґері, штат Індіана. Їх було з дюжину, і вони повибухали, як стрічка петард. От і відзначив День незалежності. Усе як годиться. І після тої небаченої пожежі вцілів лише Чувак-Сміттєбак: лівиця перетворилася на рагу з хрусткою скоринкою, а в його нутрі горіло полум’я, яке ніколи не згасне… принаймні доти, доки його тіло не зотліє на чорний попіл.

І сьогодні він нап’ється вод