Читати книгу - "Салимове Лігво"

– Я припускала…

– Твої припущення хибні, – відказала Сюзен із запалом і не цілком щиро. Але до Флойда вона помаленьку холонула вже протягом кількох тижнів.

– Я припускала, якщо ти півтора року зустрічаєшся з тим самим хлопцем, – продовжувала її мати м’яко і неухильно, – це мусить означати, що стосунки зайшли далі, ніж тримання за руки.

– Ми з Флойдом більше, ніж друзі, – погодилася Сюзен стримано. Хай вже сама щось додумує.

Між ними знялася відкладувана безмовна бесіда.

– Ти спала з Флойдом?

– Не твоє діло.

– Що в тебе з цим Беном Міерзом?

– Не твоє діло.

– Отак утіпаєшся в нього й накоїш якихось дурниць?

– Не твоє діло.

– Я ж люблю тебе, Сюзі. Ми з татом обоє тебе любимо.

А на це нема відповіді. А немає відповіді. А немає відповіді. От тому-то Нью-Йорк – чи деінде – є нагальною необхідністю. Зрештою, ти завжди наштовхуєшся на барикади їхньої любові, мов на стіни «м’якої палати» в психлікарні. Щирість їхньої любові робила подальшу розсудливу дискусію неможливою, а раніше говорене позбавляла сенсу.

– Гаразд, – лагідно промовила місіс Нортон.

Вона придушила сигарету на губі окуня і вкинула недопалок йому в черево.

– Я піду нагору, – сказала Сюзен.

– Звичайно. Я можу почитати цю книжку, коли ти закінчиш?

– Якщо хочеш.

– Мені хотілося б з ним познайомитись, – сказала мати.

Сюзен знизала плечима й розвела руками.

– Ти сьогодні ввечері пізно повернешся?

– Не знаю.

– Що мені сказати Флойду Тіббітсу, якщо він подзвонить?

Її знову накрило гнівом.

– Кажи йому, що сама схочеш, – вона спинилася. – Втім, ти завжди так робиш.

– Сюзен.

Вона пішла нагору, не озирнувшись.

Місіс Нортон залишилася де була, дивлячись крізь вікно на містечко й не бачачи його. Вона почула над головою кроки Сюзен, а потім стукіт розстановлюваного мольберта.

Вона підвелася і знову почала прасувати. Коли вирішила, що Сюзен уже мусить цілком зануритися в роботу (хоча не дозволила цій думці більшого, ніж мелькома спурхнути в куточку своєї свідомості), вона пішла до телефону в буфетній і подзвонила Мейбел Вертс. У ході розмови вона між іншим зауважила, що Сюзен казала, нібито в їхній громаді з’явився якийсь знаменитий письменник, і Мейбел фиркнула і сказала, та ну, ти, мабуть, маєш на увазі отого, котрий написав «Дочку Конвея», і місіс Нортон сказала так, і Мейбел сказала, що то ніяка не література, а просто книжка про секс та й годі. Місіс Нортон запитала, чи зупинився він у мотелі, чи…

Як виявилося, він живе у «Номерах Єви», єдиному в місті пансіоні. Місіс Нортон омило хвилею полегшення. Єва Міллер порядна вдова, яка не дозволить у себе ніяких фіґлів-міґлів. Її правила щодо жінок у номерах були короткими й чіткими. Якщо вона ваша мати або сестра, гаразд. Якщо ні, ви можете разом посидіти на кухні. Жодні апеляції щодо цих правил не приймалися.

Місіс Нортон повісила слухавку через п’ятнадцять хвилин після того, як майстерно замаскувала свою головну мету безтурботною балачкою.

Сюзен, думала вона, повертаючись до прасувальної дошки. Ох, Сюзен, я ж тільки бажаю тобі добра. Хіба ти цього не бачиш?

Вони поверталися з Портленда по 295-й, і було ще зовсім не пізно – лише трохи по одинадцятій. Після того як ця автотраса виходила за передмістя Портленда, гранична швидкість на ній становила 55 миль на годину, а кермував Бен добре. Фари «сітроена» справно прорізали темряву.

У кінотеатрі обоє тішилися, але обережно, як ото люди, що намацують кордони одне одного. Аж тут їй зринуло те запитання матері і вона промовила:

– Де ви зупинилися? Орендуєте якесь житло?

– Я знайшов собі кубельце на третьому поверсі в «Номерах Єви», на Залізничній вулиці.

– Але це жахливо! Там, нагорі, мабуть, градусів сто![43]

– Я люблю спеку, – сказав він. – Мені в ній добре працюється. Оголяюсь до пояса, вмикаю радіо і випиваю з галон пива. Так видаю на день десять сторінок першої версії тексту. Іще там також є кілька цікавих старих диваків. А коли насамкінець вийдеш на ґанок і вдихнеш вітерцю… божественно.

– І все ж таки, – з сумнівом мовила вона.

– Я думав орендувати Дім Марстена, – зауважив він мимохідь. – Навіть зайшов так далеко, щоб попитатись про це. Але його вже продано.

– Дім Марстена? – усміхнулась вона. – Ви, мабуть, переплутали назву.

– Аж ніяк. Стоїть на першому пагорбі на північний захід від міста. Брукс-роуд.

– Продано? Хто це на Бога?..

– Мене це теж здивувало. З мене час від часу підсміюються, мовляв, мені в голові клепки хитаються, але навіть я збирався його лиш орендувати. Той парубок, що з нерухомості, мені так і не сказав хто. Схоже, там якась глибока, похмура таємниця.

– Можливо, якісь люди з-поза нашого штату хочуть зробити з нього собі літню садибу, – сказала вона. – Хто б вони не були, вони божевільні. Реставрація будівлі, то одне – я б сама залюбки спробувала – але цей дім не надається до реставрації. Він був руїною вже навіть тоді, коли я була малою дитиною. Бене, а чому взагалі вам хотілося там пожити?

– Ви коли-небудь бували в ньому всередині?

– Ні, але раз на спір зазирала туди крізь вікно. А ви?

– Був. Раз.

– Моторошне місце, авжеж?

Вони замовкли, обоє думаючи про той Дім Марстена. Ці думки, зокрема, не мали пастельної ностальгії інших споминів. Скандал і насильство, пов’язані з цим будинком, сталися до їхнього народження, але маленькі містечка мають довгу пам’ять і церемоніально передають свої жахи від покоління до покоління.

Історія Х’юберта Марстена і його дружини Бьорді найближче відповідала тому образу скелета, який мусить тримати у своїй шафі місто. У Новій Англії 1920-х років Х’юбі був президентом великої автотранспортної компанії – автотранспортної компанії, що, як подейкували, провадила свій найприбутковіший бізнес після опівночі, переправляючи канадське віскі до Массачусетсу.

Він, відійшовши багатієм від справ, переселився з дружиною до Салимового Лігва у 1929-му і втратив більшу частину свого багатства (ніхто, навіть Мейбел Вертс, не знав, скільки саме) під час краху фондової біржі 1929 року.

Протягом десяти років між падінням ринку і сходженням Гітлера Марстен зі своєю дружиною жили в тому будинку відлюдниками. Єдине, коли їх бачили, це після полудня щосереди, коли вони приїздили до міста скуплятися. Ларрі Мак-Лавд, який у ті роки працював поштарем, доповідав, що Марстен отримує чотири щоденні газети, часописи «Сатердей Івнінг Пост», «Нью-Йоркер» і ще пригодницький «Дивовижні історії»[44]. Також раз на місяць він отримував чек від автотранспортної компанії, що базувалася у Массачусетсі, у місті Фолл-Ривер[45]. Ларрі казав, що може взнати, що там справді чек, зігнувши конверта і зазирнувши у віконце для адреси.

Саме Ларрі й знайшов їх улітку 1939-го. Газет і журналів – протягом п’яти днів – накопичилося в поштовій скриньці стільки, що стало неможливо всовувати туди нові. Ларрі всі їх дістав і вирушив доріжкою з наміром покласти цю пошту між сітчастими й основними дверима.

Було то в серпні, літо в розпалі, початок найспекотніших днів, і на Марстеновому переднім подвір’ї буяла зеленню трава по литки заввишки. Трельяжна решітка з західного боку будинку рясно поросла жимолостю, і гладенькі бджоли неквапливо гули над восково-білими запашними квітами. Попри ту високу траву, в ті часи будинок іще мав прекрасний вигляд і всі погоджувалися, що Х’юбі збудував найгарніший дім в Салимовому Лігві, перш ніж у нього поїхав дах.

Згідно з історією,