Читати книгу - "Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович"

Як і дочекається своєї доньки донецький міліціонер Коба.

Сумніваюся, що його дружина колись дізнається про те, що в січні минулого року Петро дістав контузію і тяжку травму спини в селищі Піски, що поблизу рідного Донецька. А вже влітку ледь не загинув у Костянтинівці в автомобільній аварії:

«Наш броньовик тоді влетів у розмежувальну смугу на швидкості 100 км/год. Бокові двері вирвало під час руху і жбурнуло на дорогу. Ми були на передніх сидіннях. Коли механіки подивилися на розтрощений броньовик, який навіть не було сенсу ремонтувати, вони сказали, що ми вижили просто дивом. Зважаючи хоча б на те, що, вдарившись головою у подвійний бронепакет скла, можна позбутися голови».

Та що там аварія чи Піски! Він вижив навіть під час першого штурму Карлівки батальйоном «Донбас», коли шанси на виживання були зведені до мінімуму.

Тож є надія, що диво станеться знову, і батьки нарешті побачать своїх дітей.

Єдине питання: чи зможуть діти зрозуміти своїх батьків? Чи збагнуть колись, що означала для них ця війна і через що довелося пройти батькові, аби вибороти вільне життя у власній країні?

Метрополітен

У мирному житті вони, мабуть, ніколи б не познайомилися. Можливо, і не знали б про існування одне одного. Але так розсудила доля, що він став добровольцем, а вона змушена була освоїти професію військового кореспондента. Вже там, у Донецькій області, вони і зустрілися.

Уперше вона поїхала на схід України в 22 роки. Не просто на схід, а до зони бойових дій. Без спеціальної підготовки – лише щось читала про поїздки з каскою та бронежилетом. Друг – журналіст, який побував не на одній війні, – начепив напис «Press» і попередив: «Дивись на зеленку».

Вони стояли перед блокпостом півдня. Чекали на «Донбас». Вона повністю не розуміла, про що йдеться. Тоді приїхала машина з другим взводом, з якої вийшов він, і тут сталося те, що у фільмах називають коханням з першого погляду.

Високий, красивий хлопець. Ніколи не вимовить зайвого, завжди виважений і чіткий. Гарний боєць, гарний чоловік. За спиною такого хочеться сховатися. Адже поруч з ним нічого не страшно. Мабуть, таким вона його й бачила.

Він привітався і про щось пожартував, пригостив її печивом. Вони познайомилися. Коли сіли по машинах, почали швидко рухатися, пригинаючи голови, коли відкривався простір поля. Журналістів навчили: якщо почнеться обстріл, пригинайтесь і намагайтеся боком викотитися з машини й залізти під неї.

Приїхали на базу «Донбасу», і в першу ж ніч їхнього перебування були обстріляні. Він не відходив від журналістки, яка ще остаточно не усвідомила, що потрапила на справжню війну, і ледь трималася на ногах від утоми та викиду у кров шаленої дози адреналіну. Так у коридорах гуртожитку Артемівського педагогічного училища, що слугувало тимчасовою базою батальйону, народжувалося почуття. Сидячи на підвіконні, вони говорили про дитячі мрії, життя на «гражданці», про те, чого досягли в житті і навіщо взагалі потрібна війна.

Їй понад усе хотілося обіймати його і триматися поруч. Так, ніби з ним їй нічого не загрожувало. На пригодах в Артемівську (нині – Бахмут) вона не зупинилася. Наступного разу вирушила до міста Курахове. Щоб побачитися з ним та попрацювати.

Коли я приїхала на тимчасову базу батальйону в Кураховому, мене зустрів комбат Семенченко з криками: «Або одягни їх, або нехай забираються звідси! І жодних ночівель журналісток на базі. В мене бійці два місяці без ротації».

Не розуміючи, про що йдеться, я зайшла в будівлю профілакторію і побачила двох симпатичних дівчат – з довгим волоссям, в коротких спідницях та з глибоким декольте. Польську журналістку та її українську колегу. Тепер я дуже чітко зрозуміла установку, яку дав мені Семен. Дівчата принципово не погоджувалися їхати до готелю, мотивуючи це тим, що хочуть ближче поспілкуватися з бійцями. Профілакторій тоді нагадував швидше казарму та військовий склад, переповнений зброєю і спорядженням. Я погано уявляла, як саме дівчата-журналістки, котрі звикли до звичайного комфортного життя, збираються проводити там ніч.

Тоді бойові дії велися в Мар’їнці, і командир першої штурмової Тур збирав другий взвод на виїзд до цього населеного пункту. А командир взводу з позивним «Артист» категорично не радив журналісткам вирушати у цю екстремальну подорож.

Я розуміла, що в будь-який час ситуація може стати неконтрольованою, і бійці мають працювати, а не відволікатися на журналісток. Адже їхньому життю може загрожувати небезпека, і хлопці повинні думати передусім про себе. Тому дозвіл на виїзд дістали лише хлопці-кореспонденти.

Який же крик здійняли дівчата! Окрім kurvamach та ще шквалу якихось матюків польською, я більше нічого не розуміла. До речі, саме того дня розстріляли автобус під Мар’їнкою, де загинули 13 бійців Правого сектору. Тож, моя інтуїція мене не підвела. Адже не відомо, як могли скластися обставини і що трапилося б з дівчатами.

Не підвела мене інтуїція й тоді, коли побачила очі однієї з журналісток. І погляд, яким вона проводжала на виїзд саме цього бійця.

Її не залишало відчуття, що якесь мереживо зв’язує їх разом. Природне почуття опіки над людиною, яка тобі не байдужа.

Після усього – був Іловайськ. Та кульмінацією, коли ти відчуваєш людину і всередині себе – наче буря з переживань, є бажання допомогти. Чекаєш на смс як відповідь на найважливіше питання твого життя. Понад усе вона боялася дзвінка чи смс з повідомленням, що він загинув. Але щиро вірила: живий і все буде добре. Ночами