Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

— Я повернуся,— сказав хлопець. — Спи.

Сирени були вже близько. Почувся скрегіт коліс.

— Тримайся, Домовику,— прошепотів Артеміс і зачинив дверцята.

Артеміс вийшов через задні двері та змішався з юрбою місцевих жителів і туристів. Поліція фотографуватиме натовп, тож хлопець не затримався поряд із рестораном і навіть не озирнувся. Він прой­шов до найближчого торгівельного центру і сів за столик у кафе.

Після того як він переконав офіціантку, що не шу­кає мамусю і має достатньо готівки, щоб заплатити за горнятко чаю, Артеміс дістав мобільний телефон і вибрав номер у меню швидкого набору.

Йому відповіли після другого дзвінка.

— Вітаю. Говоріть скоріше, ким би ви не були. Наразі я дуже зайнятий.

Інспектор Джастін Барр зі Скотланд-Ярду. Гру­бий голос у Барра з’явився завдяки ножу, приставле­ному до горла під час розборів у барі в дев’яностих. Якби поруч не опинився Батлер, щоб зупинити кро­вотечу, Джастін Барр так і лишився би сержантом. Настав час сплатити борг.

— Інспекторе Барр, це Артеміс Фаул.

— Артемісе, як справи? І як там мій старий друг Батлер?

Хлопець потер лоба.

— Боюсь, йому зовсім недобре. Потрібна ваша послуга.

— Заради нашого велетня все що завгодно. Чим можу допомогти?

— Ви чули щось про стрілянину в Найтсбріджі?

Запанувала тиша. Артеміс почув, як задзижчав факс і хтось відірвав папір.

 — Так. Щойно надійшла інформація. В одному з ресторанів розбили шибки. Нічого серйозного. Кілька туристів у шоковому стані. Згідно з попере­днім звітом там сталося щось на кшталт локалізо­ваного землетрусу, якщо цьому можна вірити. Там зараз дві наші машини. Ти ж не хочеш сказати, що за всім тим стоїть Батлер?

Артеміс набрав повітря.

— Потрібно, щоб ваші люди трималися подалі від морозильників.

— Дивне прохання, Артемісе. А що в морозиль­никах такого, чого мені не можна бачити?

— Нічого протизаконного,— пообіцяв Артеміс.— Можете не вірити, але для Батлера то справа життя або смерті.

Барр не вагався.

— Це не в моїй юрисдикції, але я подивлюся, що можна зробити. Тобі потрібно те, що лежить у моро­зильнику і мені не можна бачити?

Детектив прямо таки прочитав його думки.

— І якомога скоріше. Двох хвилин цілком виста­чить.

Барр подумав.

— Гаразд. Давай синхронізуємо наш розклад. Судово-медичні експерти пробудуть там іще годин зо дві. Нічого з цим не можу вдіяти. Але рівно о шос­тій тридцять, це я гарантую, там нікого не буде. Ма­тимеш п’ять хвилин.

 — Більш ніж достатньо.

— І скажи здорованю, що ми квити.

Артеміс доклав зусиль, щоб його голос не затрем­тів.

— Так, інспекторе. Перекажу.

Якщо матиму нагоду, подумав він.

Кріогенний Інститут «Льодовиковий період», Гарлей Стріт, Лондон

Власне, кріогенний інститут «Льодовиковий період» був розташований не на вулиці Гарлей Стріт. Фор­мально він значився на Дікенс Лейн, славетному ме­дичному бульварі у південній частині Лондона. Але це не завадило головному лікареві Констанц Лейн надрукувати Гарлей Стріт на всіх реквізитах «Льодо­викового періоду». Бо інакше ніякої довіри не буде. Коли заможні класи бачили ці чарівні слова на візи­тівках, вони аж зі шкури пнулися, аби їхні тендітні тіла заморозили.

Справити враження на Артеміса Фаула було не так просто. Але вибір у нього був невеликий; «Льо­довиковий період» — один із трьох кріогенних цен­трів у місті, і він єдиний мав три відділки. Хоча, на думку Артеміса, слова на неоновій вивісці «Транс­портери у вічність» — то вже занадто. їй-богу.

Побачивши будівлю інституту, Артеміс помор­щився. Фасад було облицьовано сяючим алюмінієм очевидно для того, щоб надати будинку схожість із космічним кораблем, двері нагадували шлюзи ракет із дешевих серіалів. Де культура? Де мистецтво? Як такого монстра взагалі дозволили збудувати в істо­ричному центрі Лондона?

У приймальні сиділа медсестра у білому халаті й чепчику. Артеміс сумнівався, що то справжня мед­сестра,— щось не подобалася йому сигарета у паль­цях із накладними нігтями.

— Вибачте, міс?

Медсестра ледь на нього глянула поверх глянце­вого журналу.

— Так? Когось шукаєш?

Артеміс за спиною стиснув кулаки.

— Так, хотів би побачити доктора Лейн. Вона ж хірург, чи не так?

Медсестра струсила попіл у переповнену попіль­ничку.

— Це ж не через завдання, яке ти отримав у шко­лі? Доктор Лейн наказала більше школярів не про­пускати.

— Ні, не через завдання.

— І ти не адвокат, так? — із підозрою запитала медсестра.— Бувають такі генії, що отримують ди­плома, коли ще з пелюшок не виросли.

Артеміс зітхнув.

— Я геній. Але навряд чи юрист. Я, міс, ваш клі­єнт. 

Медсестра тієї ж миті перетворилася на саму ча­рівність.

— О, клієнт! Чому ж ви одразу не сказали? Я вас зараз проведу. Чи не бажає містер чаю, кави або чогось міцнішого?

— Мені тринадцять, міс.

— Соку?

— Підійде чай. З бергамотом, якщо у вас є. Без цукру: я від нього гіперактивний.

Медсестра терпляче проковтнула сарказм від клі­єнта, готового заплатити, і провела Артеміса до кім­нати очікування, оздобленої, знову ж таки, в косміч­ному стилі. Багато блискучого оксамиту і дивних дзеркал.

Артеміс випив майже половину кухля чогось, що навіть і не нагадувало чай із бергамотом, коли від­чинились двері та увійшла доктор Лейн.

— Будь ласка, заходьте,— висока жінка невпевне­но запросила його до іншого кабінету.

— Мені йти пішки? — поцікавився Артеміс.— Чи ви мене телепортуєте?

На стінах кабінету висіли дипломи і світлини. З одного боку — сертифікати, дипломи і почесні грамоти. Артеміс підозрював, що більшість із них можна було отримати за якийсь тиждень. На іншій стіні — кілька фотографічних портретів. Над ними було написано: «Кохання спить». Хлопець мало не пішов геть, але він був у відчаї.

 Доктор Лейн сіла за стіл. Напрочуд гламурна жін­ка, з яскравим рудим волоссям і тоненькими паль­цями митця. Він неї пахло «Діор». Навіть посмішка у Констанц Лейн була ідеальною. Артеміс придивив­ся уважніше і зрозумів, що її обличчя — справжній шедевр руки пластичного хірурга. Отже, усе життя цієї жінки було пов'язане з обдурюванням часу. Він у правильному місці.

— Отже, юначе, Трейсі сказала, що ви хочете ста­ти нашим клієнтом? — Доктор спробувала посміхну­тися, але обличчя натягнулося і стало схожим на по­вітряну кульку.

— Не особисто,— відповів Артеміс.— Але я хотів би орендувати у вас місце. На