Читати книгу - "Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер"

На екрані висвітилося зображення демона в нату­ральну величину. Замість очей у нього були щілини, а кінчики вух вінчалися шипами.

Мульч аж підстрибнув.

— Дарвіт!

— Заспокойся, — сказав Фоулі. — Картинка згенерована комп’ютером. Хоча якість неперевершена, можеш мені повірити. — Кентавр збільшив обличчя на весь екран. — Дорослий демон-самець. Після де­формації.

— Після деформації?

— Так, Холлі. Демони ростуть не так, як інші ель­фи. Вони дуже милі, доки не настане період статево­го дозрівання. І тоді їхні тіла переживають болючий спазм, деформацію. Через вісім-десять годин вони з’являються із кокона слизу от такими демонами. До цього вони лише маленькі бісенята. Усі, крім ці­лителів. Ті не проходять деформацію. Замість цього у них розквітає магія. Але я їм не заздрю. Бо замість прищів і зміни настрою у цілителя в період статево­го дозрівання з пальців так і сиплються блискавки. Якщо пощастить.

— А якщо не пощастить? І чому нас це повинно цікавити? — перервав його Мульч.

— Нас це повинно цікавити, бо якийсь демон не­щодавно вискочив прямо в Європі, і ми не перші до нього дісталися.

— Це ми вже чули. Отже, демони повертаються з Гібрасу?

— Можливо, Холлі. — Фоулі постукав по екрану, і той розділився на маленькі секції. В кожній було зображення демона. — Ці демони матеріалізувалися на мить за останні п’ять століть. На щастя, жодний не лишився так довго, щоб його впіймали Люди Бру­ду. — Фоулі виділив четверту картинку. — Моєму

предкові вдалося утримати цього на дванадцять го­дин. На ньому був срібний медальйон, і саме був повний місяць.

— То, мабуть, були особливі умови, — сказав Мульч.

Фоулі зітхнув.

— Чи ти в школі нічого не вчив? Демони — уні­кальні створіння на Землі. Їхній острів, Гібрас, — велетенський уламок Місяця, що прилетів іще в трі­асовому періоді, коли Місяць зіштовхнувся з ме­теоритом. З ельфійських малюнків у печерах і вірту­альних моделей можна зрозуміти, що цей уламок потрапив у потік магми, так і прикипів до поверхні Землі. Демони — нащадки місячних мікроорганіз­мів, що жили всередині того уламка. Вони дуже чут­ливі до місячного тяжіння і навіть левітують при по­вному Місяці. І саме це тяжіння витягує їх з нашого виміру. Вони мають носити срібло, аби встояти про­ти місячної сили. Срібло — найефективніший засіб утриматися в якомусь вимірі. Золото теж допомагає, але іноді можна втратити шматочки себе.

— Ну, скажімо, ми віримо в усі ці дурниці про різ­ні виміри і місячне тяжіння, — сказав Мульч, аби не погоджуватися з Фоулі. — Яке ми маємо до цього відношення?

— Маємо, — огризнувся Фоулі. — Якщо люди впій­мають демона, за ким, на твою думку, вони полюва­тимуть після цього?

Знову заговорила Вінйайа.

— Ось чому п’ятсот років тому голова Ради Нан Бурде заснувала Восьму Секцію, щоб моніторити ак­тивність демонів. На щастя, Бурде була мільярдер­кою, і коли вона померла, лишила увесь спадок Вось­мій Секції. Саме тому тут усе таке вражаюче. Ми дуже малий підрозділ ЛЕП, але маємо все найкраще. З роками ми почали виконувати таємні місії, занадто делікатні, щоб довіряти їх звичайним підрозділам ЛЕП. Але демонологія лишається нашим пріорите­том. Уже п’ять століть найкращі голови вивчають тексти давніх демонів, намагаючись передбачити, де з’явиться наступний з них. Зазвичай наші розрахун­ки правильні, і ми тримаємо ситуацію під контро­лем. Але дванадцять годин тому в Барселоні щось скоїлося.

— Що скоїлося? — вперше запитав щось розумне Мульч.

Фоулі відкрив на моніторі ще одну папку. Біль­шість малюнків у ній були білі.

— Ось що скоїлося.

Мульч витріщився на зображення.

— Локальна завірюха?

Фоулі похитав пальцем.

— Присягаюся, як би я сам не любив пожартува­ти, я б викинув тебе звідси, піддавши копитом під славетний зад.

Мульч прийняв комплімент, милостиво кивнув­ши головою.

— Ні, це не локальна завірюха. Це стирання. Хтось заблокував наші скопи.

Холлі похитала головою. Скопами називали при­ховані радіолокатори, підключені до людських су­путників.

— Отже, можна зробити висновок, що б там не відбулося в тій локальній завірюсі, воно було досить незвичне, тому що Люди Бруду дуже хочуть це при­ховати.

На екрані люди розбігалися від білої зони, і авто­мобілі врізалися в стіни.

— Людські новини повідомляють, що кілька свід­ків бачили, як з повітря на кілька секунд матеріалізу­валась істота, схожа на ящірку. Звісно, світлин немає. Я вирахував появу демона, але вважав, що це буде ме­тра на три ліворуч, і саме там ми налаштували проек­тор деформації світла. На жаль, хоча час був правиль­ним, місце було не те. А от у того, хто подумав про стирання сигналу, з розрахунками було все гаразд.

— Отже, Артеміс нас урятував, — зауважила Холлі.

Вінйайа здивувалася:

— Урятував? Як?

— Якби не ці перешкоди, про нашого демона вже говорили б усі в Інтернеті. Ти ж і сам думаєш, що пе­решкоди — справа рук Артеміса.

Фоулі посміхнувся, задоволений власною хитрістю.

— Малий Арті гадає, що може мене обхитрувати. Він знає, що ЛЕП стежить за кожним його кроком.

— Хоча він і обіцяв не робити нічого поганого, — додала Холлі.

Фоулі проігнорував її слова.

— Тож Артеміс послав до Бразилії та Фінляндії людину, що відволіче нас, але ми стежили за всіма. І повір, мені це далося в копійчину.

Мульч застогнав.

— Мене зараз або знудить, або я засну. Або і те, й інше.

Вінйайа стукнула кулаком по долоні.

— Так, досить із мене цього гнома. Киньте його до камери на кілька днів.

— Ви не можете цього зробити, — заперечив гном.

Вінйайа недобре посміхнулася:

— Іще як можу. Ти не повіриш, яку владу має Восьма Секція. Тож замовкни, або слухатимеш влас­ну луну в камері зі сталевими стінами.

Мульч закрив рота на замок і викинув ключа.

— Ми знаємо, що Артеміс був у Барселоні, — продо­вжив Фоулі. — І знаємо, що демон з’являвся. Хлопець був і в кількох інших місцях, де могла матеріалізувати­ся ця істота, але нічого не сталося. Він щось задумав.

— Чи можна бути в цьому переконаним? — запи­тала Холлі.

— Можна, — відповів Фоулі. Він постукав по екрану і збільшив секцію з дахом Каса Міла.

Холлі