Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Сержант потягнувся до телефону, та його зупинив вигук із контори. Ніків протяжний мельбурнський акцент пролунав у повітрі, наче якась іноземна мова.

— Нуль-нуль-один, сержанте!

Внутрішній жарт, кодова назва для дзвінка від його мами. Чендлер був її особистою службою порятунку. Імовірно, тато спробував зробити щось, що їй не сподобалося. Зважаючи на те, що зараз літо, він, напевно, намагався витягнути з гаража на подвір’я велетенський надувний басейн. Ще одна Чендлерова робота. Нею він платив за безкоштовне сидіння з його дітьми.

— Що вона каже, Ніку? — перепитав чоловік. Йому не можна було зараз відволікатися. Можливо, приглушене хихотіння було плодом його уяви, але цього вистачило, щоб роздратувати його.

— Щось пов’язане із Сарою.

— Гаразд, з’єднай її зі мною.

Телефон ледве встиг задзвонити, а сержант уже схопив слухавку.

— Чендлере?

— Так, це я, мамо. — Він зітхнув.

— Що це за акцент у вашого новенького? Я думала, що помилилася номером.

— Ти дзвониш двічі на день, ма.

— Ні, не дзвоню.

Його мати мала ніжний голос, проте говорила з упевненістю жінки, що має чітку позицію щодо всього на світі й задоволена тим. Чендлер вирішив відступити. Зараз був невдалий час, щоб устрягати у безглузду суперечку.

— Щось із Сарою?

— О, так, Сара. Гадаю, тобі слід прийти і поговорити з нею. Вона переймається через завтрашнє перше причастя.

— Чому вона переймається? Їй лише потрібно сказати слова, вклякнути і підвестися.

— Їй десять.

— Я знаю, скільки їй років, мамо.

— У тому віці ти боявся спати без світла.

Чендлер це вже чув, тож увірвав її:

— Ти не можеш дати цьому ради? Або тато?

— Ми можемо, але я думаю, буде краще, якщо це зробить її батько.

— Ми тут зараз зайняті.

— Ви не можете бути аж так зайняті.

— Мамо, просто подбай про це поки що. Я повернуся пізніше і поговорю з нею. Або приведи когось із її друзів, нехай поговорять із нею.

— То ти радиш покликати десятирічку, щоб дати пораду іншій десятирічці? — Її голос звучав скептично. Чендлер її не звинувачував. Це була не найкраща пропозиція, але його думки займала справа. Ґабрієль.

— Я мушу йти, мамо, — сказав він і поклав слухавку.

У короткочасній тиші Чендлер подумав про Ґабрієля. Налякана жертва у відділку, спокійний оксамитовий голос у машині дорогою до готелю. Йому подумалось, що Ґабрієль усе це вигадав; як той пастух, кричав: «Вовки!», щоб привернути до себе увагу. Додав перцю своєму приземленому існуванню. Шукав слави. Або поганої слави. Як міг би зробити серійний вбивця. Але Ґабрієль виглядав щиро наляканим. Плюс кров і синці були справжніми. А ще подерта шкіра на зап’ястях і пухирі на долонях. А якщо Чендлер відкине ідею, що все це було виставою… залишиться лише дуже реальний шанс, що там справді був убивця.

Він подивився на телефон. Може бути, Мітч відправить когось іншого. Примарна надія. Така ж, як його сподівання, що більше ніколи не доведеться знову працювати з Мітчем.

6

2002

Навіть для кінця листопада це був спекотний день. Чендлер притискався ближче до лісосмуги, щоб упіймати якомога більше тіні між окремими гілками, виписуючи зигзаги від стовбура до стовбура. Решта робила те саме, скидаючись на п’яниць у формі, що загубилися у цій безлюдній місцевості, розпачливо шукаючи води і притулку. Сіль пощипувала поріз, який залишився від його зомбіподібного гоління о шостій ранку. Дванадцятигодинна зміна біганини по глушині, поки вони прокладали собі шлях у цій дірі, шукаючи зниклого туриста, була не зовсім тим, заради чого він пішов працювати в поліцію. Але їм із Мітчем, новобранцям, не випадає перебирати наказами.

На такій перетятій місцевості його партнер принаймні мав одну перевагу — довгі ноги. Та ще підборіддя стирчало на обличчі, мов антена, яка спрямовувала свого власника над і між каменюками, що випиналися із землі. Вони були однолітки, проте Мітч мав старший вигляд, був худорлявий, майже хворобливо, а руки і ноги були занадто довгі, наче їх розтягнули, а потім доволі недбало вкрутили назад. Розгнівавшись, хлопець мав звичку розмахувати ними, мов надувна іграшка, що танцює на вулиці біля автосалону, — тільки без усмішки, звичайно. Мітч рідко всміхався.

Бундабару, район, де стриміли схили Ґарднерз-Гіллу, був особливо негостинною дичавиною. Непрохідні гори, дерева та каміння, що або кришилося під ногами, змушуючи тебе падати, або було таке гостре, що могло розрізати кістку. Експеримент Господній — створити найекстремальніші умови, в яких здатне процвітати життя. У цій місцині найближчим цивілізованим містом був Вілбрук. Утім, як у тому жарті, якщо Вілбрук — твоє останнє джерело цивілізації, то ти вскочив у справжню халепу. Попри те що надворі XXI століття, дослідити цей регіон повністю можна було тільки пішки. Існувало два шляхи: ґрунтова дорога, що розтягнулася біля підніжжя Ґарднерз-Гіллу, або небезпечна посадка гелікоптера серед хльосткої мішанини повалених дерев і жорстких чагарників на сипку землю під ними.

Причина, через яку всі вони опинилися тут, — зниклий дев’ятнадцятирічний юнак на ім’я Мартін Тейлор. Минуло чотири дні, відколи Мартін зник, і сьогодні з узбережжя автобусом на допомогу привезли зграю собак; тваринам дозволяли розкіш працювати у спекотні літні дні лише по три години, а людей змушували гарувати по дванадцять.

Над головою торохкотів гелікоптер, навколо нетерпляче гавкали собаки, а Чендлер зосередився на найближчому до нього звукові: тріску підліска під його черевиками. Його тіло шукало Мартіна, а душа — співчуття до халепи цього юнака. Черговий міський молокосос тинявся безмежними просторами, абсолютно не підготувавшись до того, що на нього чекало. Тут не було протоптаної стежки, нічого здатного тебе скерувати, крім очей, компаса та карт. Про GPS можна тільки мріяти. Землі тут були такі ж, як два з половиною мільярди років тому: безкінечні. Каміння, дерева і краєвиди зливалися в одне; земля і небо плавилися, змішуючись нечіткою плямою, і не давали жодної підказки, як звідси вибратися.

Єдину інформацію про Мартінові переміщення вони отримали від Елеанор Требек, власниці «Ґарднерз Пелес», готелю, в якому він напередодні зупинявся заночувати. Елеанор розповіла все, що знала, у своєму байдужому стилі, а її волосся закручувалося безкінечними спіральками.

Жінка відповідала одночасно словами і димовими сигналами, ні на мить не забираючи від рота своєї сигарети. Вони отримали опис Мартіна і дізналися, як добре він був підготований. Міцні черевики і сонцезахисні окуляри. Легка майка, що у тьмяно освітленому фойє відволікала радіоактивно-зеленим сяйвом кольору. Крихітний наплічник, у якому не могло бути достатньо запасів для таких довгих мандрів. Елеанор класифікувала його як розлюченого юнака, який щойно розійшовся зі своєю дівчиною. Розставання було