Читати книгу - "Сфера"

— Я йду за тобою? — запитала Мей.

— Ще ні, ти стоїш і не рухаєшся. Але якщо хочеш вина, то ходімо.

Пішла слідом за тінню лужком під пологом височезних дерев, крізь який уже пробивалися сотні срібних стріл місячного світла. Тепер Мей зуміла ліпше роздивитися тінь — на чоловікові була футболка пісочного кольору і якась жилетка, шкіряна чи замшева, — давно вже не бачила такого поєднання. Потім він зупинився і присів навпочіпки в підніжжі водоспаду, штучного водоспаду, що стікав стіною «Промислової Революції».

— Заховав тут пляшки, — сказав він, запхнувши руки у заглиблення, куди струменів потік води. Нічого не знайшовши, став навколішки, занурив руки вже аж до плечей і таки виловив дві лискучі зелені пляшки, підвівся і повернувся до Мей. Нарешті вона його роздивилася. Ледь вловимий трикутник обличчя закінчувався такою милою ямкою на підборідді, що вона такої ще й не бачила. Дитяча шкіра, очі — старечі, випнутий ніс, гачкуватий і кривий, але він немовби надавав стійкості решті обличчя, як кіль надає стійкості яхті. Брови — важкі, вони розходилися до вух — круглих, великих і рожевих, як у принцеси.

— Хочеш повернутися туди чи?.. — здавалося, він хотів сказати, що «чи» значно краще.

— А чом би й ні, — відповіла вона, усвідомлюючи, що не знає цього чоловіка, нічогісінько про нього не знає. Але в нього був отой рислінг, Енні десь загубилася, а оскільки на території «Сфери» Мей цієї миті вірила кожному, то з неї аж вихлюпувалася любов до мешканців кампусу, де все було нове і дозволене, тому взяла і пішла за ним на свято, чи на околиці свята, де вони вмостилися на високі бильця сходинок, звідки відкривався чудовий краєвид на галявину, і заходилися спостерігати за силуетами внизу, що бігали, верещали, падали.

Чоловік відкоркував обидві пляшки, одну дав Мей, ковтнув зі своєї і сказав, що його звати Френсіс.

— Не Френк? — запитала вона. Взяла пляшку і набрала повний рот солодкавого, мов льодяник, вина.

— Мене хочуть так називати, але я… я прошу їх цього не робити.

Сказав, що він розробник і працює в компанії вже майже два роки. А до того був нібито анархістом, провокатором. Отримав тут роботу, бо зламав систему «Сфери» і заліз у неї чи не найглибше за всіх. Тепер він у відділі безпеки.

— А це мій перший день, — зауважила Мей.

— Втираєш.

А тоді Мей, яка хотіла сказати: «Ні, я не жену», — вирішила трохи удосконалити фразу, але щось перекрутилося під час її вербального винаходу, пішло не так, як треба, і вона промовила: «Ні, я не найобую». Вже тоді знала, що пам’ятатиме ці слова і ненавидітиме себе за них не одне десятиліття.

— Ага, ти мене не найобуєш? — перепитав незворушно. — Звучить якось дуже категорично. Ухвалила рішення через брак інформації. Ти не найобуєш мене. Отакої.

Мей намагалася пояснити, що саме хотіла сказати, як думала вона чи якась ділянка її мозку, що збиралася лише трохи переінакшити фразу і… Але це вже не мало значення. Бо він уже хихотів, розумів, що вона має почуття гумору, та й вона розуміла, що чоловік його теж має, і від нього повіяло безпекою і спокоєм, і Мей почала вірити, що він ніколи про це не нагадуватиме, що ця її недолуга фраза залишиться між ними, бо вони обоє розуміють, що помиляються геть усі, і що вони повинні дозволити цим помилкам канути у небуття, якщо визнають свою спільну людяність, свою спільну крихкість і схильність до незграбного вигляду і недоладних висловлювань тисячі разів на день.

— Перший день, — сказав він. — Тоді вітання. Є за що випити.

Вони цокнулися пляшками і ковтнули вина. Мей простягнула свою пляшку до місяця, щоб побачити, скільки ще лишилося; напій став потойбічно блакитним, і вона побачила, що вже випила половину. Тому відставила пляшку.

— Мені подобається твій голос, — сказав він. — Завжди такий?

— Низький і скреготливий?

— Я би сказав загартований. Я би сказав задушевний. Знаєш Тейтум О’Ніл [12]?

— Разів зі сто батьки змушували мене дивитися «Паперовий місяць». Думали, мені полегшає.

— Страшенно подобається цей фільм, — сказав він.

— Думали, що я виросту як Едді Прей [13], навчена досвідом, але чарівна. Хотіли зробити з мене таку собі дівчину-шибеника. Вони навіть постригли мене так само.

— Мені подобається.

— Подобається стрижка під макітру?

— Ні. Твій голос. Зараз це найкраще, що в тобі є.

Мей промовчала. Почувалася, ніби їй зацідили ляпаса.

— Блін, — озвався він. — Щось не так сказав? А я насилу зважився на комплімент.

Зависла гнітюча пауза. У пам’яті Мей тримала кілька прикрих випадків, коли чоловіки, які занадто красиво говорили і перестрибували через бозна скільки сходинок, зрештою приземлялися на незугарні компліменти. Вона обернулась до нього — переконатися, що він не той, яким видався їй спочатку, тобто не щедрий і не безневинний, а пожолоблений, неспокійний, асиметричний. Та, поглянувши, побачила те саме гладке обличчя, блакитні окуляри, зморені очі. На обличчі вираз болю.

Він втупився поглядом у свою пляшку, ніби перекладав на неї всю провину.

— Хотів, щоб ти не ніяковіла через свій голос. А образив тебе всю.

Якусь мить Мей розмірковувала, але мозок, розріджений рислінгом, гальмував, зависав. Тому вона враз припинила аналізувати його заувагу і вгадувати наміри. Мовила:

— Ти якийсь дивний.

— Я не маю батьків, — сказав він. — Може, це викупить мені трохи прощення? — Та враз усвідомивши, що занадто розпачливо відкриває душу, стиха зауважив: — Ти не п’єш.

Мей вирішила не займати теми його дитинства.

— Мені досить, — сказала. — У мене вже норма.

— Вибач. У мене деколи слова плутаються. Ліпше взагалі нічого не казати у таких випадках.

— Ні, ти справді дивний, — повторила Мей, до того ж якось дуже серйозно. Їй виповнилося двадцять чотири, а таких, як він, іще ніколи не бачила. А це, думала захмеліло, доказ промислу Божого, хіба не так? За своє життя вона бачила тисячі людей, багато — дуже схожих між собою, багато — легко забулися, аж ось — він, інакший та незвичний, і говорить якось по-чудернацькому. Щодня науковці відкривають новий вид жаби чи водяної лілеї, а це теж підтверджує існування того божественного постановника, небесного винахідника, який створює для нас нові іграшки, ховає їх, але ховає у місцях, де ми можемо на них наткнутися. А цей Френсіс, він геть ні на що не схожий, якась нова жаба. Мей поглянула на чоловіка і подумала, що хоче його поцілувати.

Але йому було не до того. Однією рукою висипав із туфлі пісок. А на іншій, здається, вже згриз цілий ніготь.

Мана минулася, Мей подумала про дім і ліжко.

— А як уся ця маса народу дістається додому? — запитала вона.

Френсіс поглянув на юрбу внизу, що, здається, намагалася