Читати книгу - "Одержимий злом"

Вістінґ уже й не знав, як далеко Стіллер може зайти зі своїми ідеями. Судячи з ситуації, здавалося, наче все відбувається за планом.

— Ставки дуже високі, — сказав Стіллер. — Є всі шанси на успішний результат.

Вістінґ знову глянув на червоний маркер на моніторі. Доки вдивлявся у цятку, йому здалося, що вона ледь змістилася, ніби Том Керр перейшов з однієї кімнати будинку до іншої.

Вістінґ вийняв мобільний і зателефонував Гаммерові.

— Треба поговорити, — коротко промовив у слухавку.

Розділ 10

Ліне разом з Гаммером повернулася до тимчасової бази біля тартака. Тартак став пунктом збору для рятувального персоналу й поліцейських. Дорогою назустріч їм трапилися спеціально треновані групи сил швидкого реагування і патрулі з собаками на повідцях. Над головою дедалі більшими колами кружляв гелікоптер.

Поранених поліцейських підняли в кабіну, і гелікоптер полетів. Три автомобілі швидкої допомоги очікували в повній готовності разом з іншими спеціальними транспортними засобами. Стрекотіли рації, чулися розмови, деренчали мобільні телефони. Ліне підняла камеру, зафіксувала похмурість, тривогу й розгубленість присутніх.

Від моменту вибуху минула година й сімнадцять хвилин. Немов з-під землі вигулькнули перші журналісти, купчилися на дорозі віддалік. Цих провели від зовнішнього поліційного кордону. Найтерплячіші діставалися до місця пригоди, вочевидь, на свій страх та ризик, через ліс. Багатьох колег по цеху Ліне впізнала. То були здебільшого співробітники локальних медіа Саннефьорду й Ларвіка, репортер і оператор з Тьонсберґа, з місцевого офісу телеканалу NRK і ще два фотографи. Ліне припустила, що вони, мабуть, фрілансери. Вона вийняла телефон, аби перевірити, яка саме інформація уже просочилася в медіа. Передовицю про подію написала столична газета «ВҐ», де вона колись теж працювала. Щонайменше троє поліцейських зазнали поранень під час виконання службового завдання. Командувач операцією підтвердив вибух, але відмовився давати коментар щодо самої події та суті операції. Фрагмент карти місцевості ілюстрував, де приблизно стався вибух. «ВҐ» також зазначила, що в тому районі спостерігається надзвичайна поліцейська активність. Виставлено численні поліційні кордони. Перевіряють усі транспортні засоби, які виїжджають з півострова, а ті, що в’їжджають, відразу затримують.

Мортен Плюдовскі з бейджиком «Преса “ВҐ”» на шиї теж майнув у гурті журналістів. Ліне добре знала його ще з часів спільної роботи в редакції, з ним їй найліпше працювалося, хоч це аж ніяк не заважало їм запекло сперечатися і сваритися.

Ліне не хотіла потрапляти йому на очі. Почувалась би незручно. Мортен захотів би дізнатися подробиці, а вона підписала папір про нерозголошення таємниці й не зможе нічого розповісти.

Але вже надто пізно. Він кивнув їй через голови колег. Ховатись тепер було б помилкою.

Ліне рушила до нього, по-дружньому обійняла, кивнула решті.

— Швидко ж ти тут опинився.

— Мені пощастило, — усміхнувся Мортен П., як його скорочено називали. — Повідомлення надійшло, коли я був зайнятий іншими справами в Тьонсберзі.

Він відійшов кілька кроків убік. Ліне — за ним.

— А ти що тут робиш?

— Працюю фрілансером. Знімаю фільм для поліції.

— Та ну?! А що тут, власне кажучи, трапилося?

— Не можу сказати. Якщо проговорюся, не бачити мені більше цікавих завдань.

Мортен П. кивнув з розумінням. То був худорлявий, цибатий чоловік під п’ятдесятку, із зацікавленим блиском в очах.

— Ясно! Нам пообіцяли брифінґ о першій годині.

Ліне глянула на годинник. Ще півгодини.

— А вибух? — Мортен П. знову підступився ближче, уважно розглядаючи її. — Ти була тут, коли це сталося?

Ліне подивилася на свій одяг, забруднений землею і позеленений травою. На лівій руці — кілька крапель крові. Видно, батько обтерся, після того як допомагав пораненим.

— Маю тут, — Ліне гойднула камерою. — Але матеріал належить поліції, — поспіхом додала, вже знаючи, що бовкнула зайве.

Щойно редакція довідається про зафіксований на відео вибух, головний редактор і адвокати вчепляться за всі можливі аргументи, щоб отримати шанс на публікацію запису.

Ліне стояла поруч із журналістами, за обмежувальною стрічкою. Якби вийшла за межі відгородженої території, навряд чи змогла б повернутися назад. Ні батька, ні Адріана Стіллера ніде не бачила. Мабуть, сидять у сірому фургоні, до якого щойно ввійшов Гаммер.

Репортер з NRK знімав стрім. Він описав поліційні кордони, які довелося подолати журналістам, щоб потрапити на місце події, але не зміг надати жодної свіжої інформації про саму подію. Ось уже з’явилися журналісти з «Даґбладет» і телеканалу TV2, а згодом — радіорепортер з Р4.

Поліційний гелікоптер, який час від часу зависав над головами, зник у північному напрямку. Наближалася перша година. Прибули ще кілька представників преси. Ліне цікавило, хто ж озвучить заяву від поліції, мабуть, таки Стіллер. Проведення операції з пошуку захоронення однієї з жертв Тома Керра було його ініціативою.

Але вона помилилася. Брифінг провів її батько.

Він важким кроком вийшов до юрби журналістів. Невідомо, де і як роздобув чисті, не забруднені й не заплямлені кров’ю сорочку й куртку, щоправда, на розмір менші, ніж треба. Він почувався не в своїй тарілці в ситуації, яка впала, мов сніг на голову. Однак Ліне знала батькову позицію: інформувати пресу означає інформувати громадськість. А громадськість має право знати правду. Принаймні таку правду.

Ліне відійшла від поліцейського керівництва, замість батька почала фільмувати журналістів. До його виступу матиме доступ і пізніше. Зараз, коли він заговорив про Тома Керра, їй було важливо зафіксувати реакцію слухачів.

Він стояв сам, окремо від решти колег. Усе було не так, як на американських прес-конференціях, де всі представники влади юрмилися за спиною промовця, мовби для того, щоб засвідчити, що вони теж причетні до важливої новини або ж драматичної події.

— Я скажу коротко, — почав батько, не зазираючи до жодних записів чи нотаток. — Поліцейська операція триває і далі.

Журналісти розташувалися за звичною схемою. Відеооператори й фотографи, що надсилали зняті матеріали в режимі реального часу, мали найкращі позиції попереду, за ними — решта представників медіа з різними типами знімальної апаратури. Фотографи з найдовшими об’єктивами стояли позаду всіх.

Ліне перевірила батарею. Заряду вистачить іще на півгодини.

— Мене звати Вільям Вістінґ, — промовляв батько. — Я очолюю слідче відділення поліційної управи Ларвіка. Відділ давніх і нерозкритих справ Кріпоса мав сьогодні поновити слідство в справі п’ятирічної давності про зникнення людини. Засуджений за вбивство Том Керр погодився показати, де він захоронив свою жертву, Таран Нурюм.

Безперервно клацали камери.

— Під час цієї акції Том Керр зумів обійти всі заходи безпеки, яких було вжито. Він озброєний і небезпечний.

— Том Керр утік? — урвав брифінґ один з журналістів.

— Так, об 11.23, — підтвердив батько. — Він одягнений у сіру футболку, темну куртку фірми «Адідас», сині джинси й сірі кросівки. Ми поширимо його