Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тьху на тебе! — вилаялася жінка і пішла дорогою до села.
Тягнирядно швидко знайшов обидва кульки. Він позбирав зефір і мармелад, що висипались при падінні. Неподалік валявся і кошик з-під гуски.
— А де ж птиця? — сам у себе спитав чоловік і тут-таки почув відповідь.
Гуска сама озвалася пронизливим ґелґотом з того боку, де морочився з головою вовкулака.
Тягнирядно, не дихаючи, підкрався ближче до перевертня. Спочатку він побачив гуску — вона паслася зовсім неподалік. А ще побачив, що монстр так і стоїть без голови, а голова сплигнула з його спини й обнюхує власні (чи як там правильно сказати) туфлі.
«Чекай, — здивувався Тягнирядно, — а чого це перевертень у туфлях? І чого це перевертень в костюмі?»
Чоловік наважився і підійшов ще ближче. Вовкулача голова, зауваживши його, чкурнула геть, і Петро помітив, що та голова має ще й тулуб і лапи. І що вона — ніяка не голова, а ціла тварина. А ще Тягнирядно дещо почув: перевертень плакав.
— Чудасія, — остовпів чоловік. — Агов, є хто вдома?
— Є, — глухо долинуло з-під землі. — Допоможіть!
— А ти хто?
— Остап я. Витягніть мене звідси!
— От тобі й перевертень! — сплеснув у долоні Тягнирядно. — Застряг, чи що? Ану, зараз ми тебе...
Він ухопив Остапа за штани і потягнув. Штани затріщали, Остап завив від болю, але таки вирвався з підземного полону.
— Ну от, халепа, — промовив він роздивляючись свої штани, — штани геть порвалися...
Учитель
— А що воно за звірюка така в тій норі живе, бобер якийсь? — спитав Тягнирядно.
— Байбак, — відповів хлопець.
— Ти диви. Я, канєшно, знав, що в нас тут такі водяться, але сам ніколи не бачив.
— Та в тому-то й заковика, що не водяться, — промовив Остап. — І де він тут узявся?
— Та, дідько з ним. Ходімо вже.
— Ой! — скрикнув Остап, спробувавши йти. Йому так стрельнуло в ногу, що аж в очах засвітилося. — Ви мені, дядьку, здається, ногу вивернули.
— Канєшно, вивернув: у мене ж сили в руках, як у бульдозера.
— То, як такі сильні, несіть мене тепер, бо сам я йти не можу.
— А ти, канєшно, хитрий жук, — гмикнув Тягнирядно.
— Що це ви, дядьку, — «канєшно» та «канєшно»? — спитав Остап. — Немає такого слова.
— Як же немає, коли я його знаю, — здивувався чоловік.
— Треба казати — «звичайно». Таке слово знаєте?
— Канєшно.
— Знову за своє, — всміхнувся хлопець. — Ну дарма, я ось вас навчу.
— А ти що за один, щоб мене вчити? — пирхнув Тягнирядно, підставляючи хлопцеві спину.
— Учитель я, — мовив Остап і вибрався дядькові на плечі. — У вашій школі працюватиму.
Чоловік недовірливо зиркнув угору на свого вершника:
— Чуєш, я брехні не люблю.
— Правду кажу, — випалив Остап.
— Ну, коли такий учений, то на ось гуску тримай, — дядько Василь всунув Остапові в руки кошик з птахою і поволі рушив. — Учитель, кажеш?
— Ага, — кивнув Остап, з насолодою роздивляючись краєвиди, що відкрилися йому з висоти дядька Тягнирядна, — після інституту у ваше село й направили. Тільки я спізнився. Перший дзвоник уже, мабуть, почався, — зітхнув хлопець.
— Канєшно, — кивнув Тягнирядно, — поки до села дотеліпаємо... вже не встигнеш.
— А якби й устиг, куди мені в драних штанях?
Чоловік з розумінням кивнув. Трохи пройшли мовчки, а потім дядько Василь вирішив розрадити хлопця:
— Не журися. Ну, спізнився, з ким не буває? Хочеш, я тебе прямо до Панасовича одвезу?
— А хто це — Панасович? — спитав Остап.
— Отакий мужик — Панасович! — дядько Василь задер догори великого пальця. — Директор школи.
— А-а. Нормальний, кажете? То що, сваритись не буде?
— Та скажемо, що ти мені допомагав з базару торби нести, — махнув рукою Тягнирядно. — Викрутимось. На, щоб ми з тобою брехунами не були, — чоловік всучив Остапові ще й один зі своїх кульків, — бо я брехні не люблю.
— А що тут? — Остап зазирнув усередину кулька.
— Стратегічна сировина. Стій, закуримо. — Дядько спинився й почав копирсатися в кишенях. Прикуривши, повів далі: — Головою відповідаєш.
— А що ж буде з цієї сировини? — мружачись від їдучого диму з дядькової цигарки, спитав хлопець.
— От прийдеш у гості через тиждень — тоді й дізнаєшся, — багатозначно промовив Тягнирядно. — А поки що неси — не згуби.
— А в другій торбі теж сировина?
— Вгадав. На, до речі, неси, щоб уже надійно було, все по правді. Бо я брехні не переварюю, щоб ти знав. — Тягнирядно упхнув Остапові в руку з гускою ще й другий кульок. — Чуєш, а ти чого це без речей?
— Та була в мене сумка, — зітхнув учитель, — тільки вона вперед поїхала з дідовою кобилою. О, а он і вони!
Попереду справді стояла гарба з Остаповою сумкою. Біля підводи порався вже знайомий хлопцеві дід Михайло, а коло нього стояла Тягнирядниха.
— Куме! — вигукнув Тягнирядно.
— Ой! — пополотніла Тягнирядниха. — Ой, людоньки, перевертень на Петрові їде!
— Тіпун тобі на язик, жінко. Здоров, куме!
— Здоров, куме, — господар кобили простяг Петрові руку. — А що це кума всякі дурниці верзе? Про якогось перевертня.
— Було діло. Та ось він, — Тягнирядно звів очі вгору, на Остапа, — знайомтесь.
— Ні-ні-ні, не треба! — чомусь перелякався дід Михайло. — Ми вже знайомились — оце й досі не можу колесо на місце поставити.
Тягнирядно і Остап глянули на підводу. Вона дійсно була без заднього колеса. Стриножена Сива паслася окремо від воза, випряжена.
— Як понесла, як понесла шалена, то й колесо відпало, — пояснив дід.
— А до чого тут ваше знайомство? — здивувався Тягнирядно.
— Знаєш, яка в нього хвамілія? — мовив дід Припічок і прошепотів щось кумові на вухо.
— А-а, — з розумінням закивав Тягнирядно, — тоді канєшно. Чуєш, злазь, бо вже шия затерпла.
Остап поволі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський», після закриття браузера.