Читати книгу - "Поліція"

Він відійшов на крок від кафедри.

— Адже К-2 — це суцільний рух угору й самі лише перешкоди. Навіть під час спуску. Підйом і перешкоди. І саме тому ми хотіли спробувати зійти.

У залі було тихо. Абсолютно тихо. Не було демонстративних позіхів або нетерплячого совання ніг під столами. «Господи, — подумав Хаген, — невже він завоював їх?»

— Два слова, — сказав Бельман. — Не три, всього два. Витривалість і згуртованість. Я хотів додати сюди ще й амбітність, але це слово не таке важливе, принаймні не настільки важливе порівняно з двома іншими. Ви, звичайно, можете запитати, яка користь від витривалості і згуртованості, коли немає мети, амбіцій? Боротьба заради боротьби? Честь без нагороди? Так, відповім я, боротьба заради боротьби. Честь без нагороди. Коли через кілька років усе ще обговорюватимуть справу Веннесли, то це робитимуть завдяки численним перешкодам на нашому шляху. Саме через те, що справа здавалася нерозв’язною. Що гора була зависокою, погода — надто поганою, повітря — надто розрідженим. Що усе йшло не так. Саме перешкоди перетворять цю справу на легенду, яку ще довго переказуватимуть нащадкам, зібравшись біля багаття. І, як і більшість альпіністів світу не доберуться вище підніжжя К-2, так і в поліції можна пропрацювати слідчим усе життя і жодного разу не зіткнутися з подібною справою. Ви не замислювались над тим, що якби ця справа була розкрита впродовж перших тижнів, за пару років про неї усі б забули? Адже що об’єднує усі легендарні злочини в історії?

Бельман зачекав. Кивнув, неначе вони дали йому відповідь, яку сам і проголосив:

— Їх розслідували довго. І долали масу перешкод.

Хтось поряд із Хагеном прошепотів:

— Сам Черчілль[2] від заздрощів помер би.

Він обернувся і побачив Беату Льонн, яка стояла поряд із ним, криво посміхаючись.

Він швидко кивнув їй і подивився на тих, що сиділи в залі. Старий трюк, але, можливо, він усе ще діє. На тому місці, де усього кілька хвилин тому знаходилося чорне мертве попелище, Бельману вдалося розпалити полум’я. Але Хаген знав, що коли результатів, як і раніше, не буде, горіти йому недовго.

Через три хвилини запальна промова Бельмана закінчилася, і він покинув подіум з широкою посмішкою під оплески присутніх. Хаген теж був змушений поплескати. Він боявся повертатися на трибуну. Адже шоу зараз завершиться, і він має повідомити, що групу необхідно скоротити до тридцяти п’яти осіб. Це наказ Бельмана, але вони домовилися, що сам він про це не говоритиме. Хаген вийшов наперед, поклав перед собою теку, кашлянув, зробив вигляд, що порпається в ній. Підняв очі. Знову кашлянув і криво посміхнувся:

— Ladies and gentlemen, Elvis has left the building.[3]

Тиша, ніхто не сміється.

— Ну гаразд, час вертатися до справ. Декого з вас переводять на інші завдання.

Мертва тиша. Завіса.

Коли Мікаель Бельман виходив з ліфта в атріумі будівлі Поліцейського управління, краєм ока він помітив людину, що заскочила в сусідній ліфт. Це що, Трульс? Навряд чи, він ще на карантині після справи Асаєва. Бельман вийшов через головний вхід і став пробиватися через замети до автівки, яка чекала на нього. Коли він зайняв посаду голови поліції, йому пояснили, що теоретично в його розпорядженні буде машина з водієм, але троє його попередників від неї відмовилися, оскільки вважали, що подадуть поганий приклад, адже на усіх інших ділянках їм належало проводити скорочення витрат. Бельман переглянув цю практику і ясно сказав, що він не дозволить таким соціал-демократичним дрібницям зменшувати ефективність його роботи, і що набагато важливіше подати тим, що стоять в ієрархії набагато нижче за нього, сигнал про те, що важка праця і просування по службі несуть із собою певну вигоду. Потім голова відділу по зв’язках з громадськістю відвів його трохи осторонь і запропонував на можливі запитання преси обмежитися відповіддю про ефективність своєї роботи і змовчати про вигоди.

— До ратуші, — наказав Бельман, влаштовуючись на задньому сидінні автівки.

Машина від’їхала від узбіччя, оминула церкву Грьонланна й попрямувала до будівель «Плази» й Поштового управління, які, незважаючи на бурхливе будівництво навколо Опери, й надалі мали репутацію найвидатніших об’єктів скромної лінії горизонту Осло. Але сьогодні не було видно ніякої лінії горизонту, був лише сніг, і Бельманові прийшли в голову три абсолютно незалежні думки. Клятий грудень. Бісів Веннесла. І чортів Трульс Бернтсен.

Мікаель не розмовляв із Трульсом і не бачив його відтоді, як на початку жовтня був змушений усунути свого друга дитинства і водночас підлеглого — від роботи. Однак Мікаелю здалося, що минулого тижня він бачив Трульса в припаркованій біля «Гранд-готелю» машині. До карантину призвели регулярні надходження великих грошових сум на банківський рахунок Трульса. Коли він не зміг або не захотів розповісти про їх походження, у Мікаеля як у його боса не лишилося вибору. Сам же Мікаель, звичайно, знав, звідки ці гроші: платня за роботу стукачем або за свідомий саботаж, який Трульс проводив для наркокартелю Рудольфа Асаєва. Гроші цей бевзь надумався покласти на свій рахунок. Тішило принаймні те, що ні гроші, ні Трульс жодним чином не змогли б когось вивести на слід самого Мікаеля. Тільки двоє людей у світі могли повідати про співпрацю Мікаеля з Асаєвим. Однією з них була член міської ради, його співучасниця, а другий лежав у комі в закритому крилі Державної лікарні й помирав.

Вони їхали по Квадратурен. Бельман із захопленням зауважив контраст між чорною шкірою повій і білими сніжинками, що вкривали їхні голови і плечі. Ще він побачив, що на вулицях з’явилися нові наркодилери, які заповнили нішу, що виникла після вбивства Асаєва.

Трульс Бернтсен. Як рибка-прилипала з акулою, він провів поряд із Мікаелем усе дитинство, що минуло в районі Манглеруд. Мікаель мав мізки, лідерські здібності, зовнішність, чудовий ораторський хист. Трульс Бернтсен на прізвисько Бівіс міг відзначитись хоробрістю, міцними кулаками і майже дитячою відданістю. Мікаель знаходив друзів усюди. До Трульса настільки важко було ставитися добре, що майже усі обходили його стороною. Та все ж вони подружилися — Бернтсен і Бельман. У списках їхні прізвища